Деніел Кіз - Доторк

— Вибач, але мені здається, тобі краще звернутися до лікаря зі своєю шкірою.

Вона спопелила його поглядом.

— Зі мною все в порядку. У мене була одна проблема зі шкірою кілька місяців тому. Тепер усе вже загоїлося. Просто нестача вітамінів. А ти що собі подумав?

— Не знаю, але все одно, думаю, тобі краще піти до лікаря.

— Думаєш, у мене якась хвороба?

Барні не відповів, продовжив одягатися.

— Думаєш, я заражаю людей? Брудна, думаєш, так? Забирайся звідси, мудак. Геть!

— Я не хотів тебе зачепити, — виправдовувався він. Витягнув з гаманця дві двадцятки й поклав їх на стіл біля ляльки-пупсика. — Це тобі за твій час.

Вона з люттю кинулася на нього й вп’ялася нігтями. Йому вдалося вчасно ухилитися, та Барні знав: якщо ті пазури знайдуть його обличчя, то сильно поранять. Він зачинив за собою двері й швидко пішов коридором, серце бухкало в грудях, а скроні пульсували. Вона відчинила двері, вийшла гола й закричала йому:

— Більше ніколи навіть не показуйся в Тоні. Мої друзі тобі мордяку розтовчуть. Дивись, не забудься, мурло паршиве.

Він проминув ліфт і збіг униз, перестрибуючи через чотири сходинки. Голова тріскалася, флюоресцентне світло ранило очі. Барні то йшов, то біг через майже безлюдні вулиці, які об’єднувалися, наче спиці в маточині парку на Кадилак-сквер. Його вивертало зсередини, і билася думка: «Усі заразні… усі зіпсовані… усі брудні…»

Він пройшов повз нерівно освітлені дерева, обстрижені кущі й стежки з вишикуваними вздовж них лавками, ігноруючи кольорове світло фонтана, що то розмивалося, то ставало чіткішим, через вхід до триповерхового підземного паркінгу, над яким і стояв той бутафорський парк.

Тоді й почув. Розпливчастий шепіт у темряві третього поверху. Барні обернувся, проте навколо нікого не було, а потім, коли намагався відчинити дверцята машини, то почув його знову, цього разу дзвінкою луною в порожнистому приміщенні.

«Знайди Церкву!»

Голос Майри, звісно. Він сів за кермо, намагався зупинити пульсацію, стискаючи голову з обох боків кулаками. Знову й знову. «Знайди Церкву!.. Знайди Церкву!.. Знайди Церкву!..»

Зрештою голос відступив, Барні швидко проїхав спочатку одним пандусом, тоді другим і третім, виїхав на вулицю, з гуркотом вилетів на автостраду через перехрестя, й усю дорогу додому з радіо голосно волала музика, щоб, якщо голос повернеться, Барні нічого не чув.

5

Через кілька днів Карен з матір’ю пішли на вечірнє заняття для майбутніх батьків від Червоного Хреста в Детройті. Так порадив лікар Лірой. Вона намагалася взяти із собою Барні, але той відмовився. А що ще він міг їй сказати тепер, коли вона помирилася зі своїми батьками? За останні кілька тижнів Карен стала такою радісною й товариською, що було важко повірити, ніби це та сама людина. Барні дратувало, що вона дійсно думає, ніби народить дитину й житиме нормальним життям, проте він уже припинив за це сваритися. Нехай тішиться своїми ілюзіями.

Він рано повечеряв з Майрою, а потім вони просто сиділи й дивилися одне на одного у вітальні. Якимсь дивним чином її впевненість, її релігійне відсторонення тепер дратували його. Він зневажав її самовдоволену ауру людини, що знає всі відповіді. Хотів зірвати цю маску впевненості й побачити її по-справжньому вразливою.

— Маю плани на цей вечір, — озвалася вона, — але не хочу лишати тебе самого.

— Я сам, навіть коли навколо мене є люди. Іди. Усе нормально.

— Я сподівалася, що ти підеш зі мною. Хочу тебе з деким познайомити.

— Знаєш, я не дуже люблю знайомитися з новими людьми.

— Це не просто «люди». Відколи я побачила твою скульптуру, то знала, що тобі варто познайомитися з братом Люком. Вас обох багато що об’єднує. Він художник, і у ваших роботах стільки спільного, що я впевнена: було б добре, якби ви познайомилися.

— І які в нього картини?

— Його роботи важко описати. Але, дивлячись на твою скульптуру, я відчувала те ж, що відчувала, коли споглядала фігурки стражденних душ у «Циклі страждання». Дві його картини на спільному шоу митців Детройта. Ходімо зі мною в галерею, подивишся його роботи. Тоді, якщо захочеш познайомитися, можемо відвідати місію. Якщо ні, я сходжу сама. Але я впевнена, що це піде тобі на користь.

Барні не очікував, що подасться з нею, але цікавість узяла гору.

— Ти, здається, дуже впевнена в тому, що для людей добре, а що ні.

— Я знайшла деякі відповіді, — мовила вона.

— Ти думала, що знаєш відповіді, чотири роки тому.

Майра зиркнула на нього так, ніби він щойно дав їй ляпаса.

— Я не хотів, — перепросив він.

— А я думаю, що хотів.

— Добре. Останнім часом я не надто терплячий з людьми, які думають, що знають відповіді, і пояснюють те, що сталося зі мною й Карен, надто спрощеними релігійними поняттями. Це ніби дивитися на занадто роздуту надувну фігуру на параді в День подяки. Так і хочеться її проколоти й подивитися, що там, усередині, крім гарячого повітря.

Майра розсміялася, а його роздратувало те, що, хоч би що він говорив, це її не дратувало. Вона така, блін, упевнена в собі, так усе в неї під контролем, що вона ігнорує його шпильки. Дуже відрізняється від Карен, яка завжди надто чутлива до найменшого натяку на гнів чи сарказм у його голосі. Майра може налаштувати звук чи відфільтрувати ворожість. Він жадав ударити її, але вона, найпевніше, просто всміхнулася б і взяла його за руку.

— Ходімо зі мною, подивишся на роботу брата Люка.

— Добре, — відповів Барні. — Ходімо.

У галереї він зупинився біля двох картин, підписаних «Люк П.». На першій був розколотий захід сонця, помаранчева червінь якого розливалася на краєвид унизу, ніби його було видно крізь кілька шарів води й повітря, саме сонце — розтрощене, тоді знову зліплене докупи, із зазубреними краями, ніби то була робота дитини, — заперечувало цілісний і зв’язний погляд на природу. Він знав, що художник має на увазі, а Майра, певно, побачила, що він намагався зробити щось схоже з «Жертвами».

Інша картина була автопортретом.

— Так брат Люк бачить себе до того, як приєднався до нас.

— А ти знаєш, яким він бачить себе тепер?

На мить Майра стиснула губи, стримуючись.

— Я маю на увазі, що він більше себе таким не малює. В останніх його роботах видно зміну.

—