Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

Андріана.

Я переступила поріг своєї колишньої в'язниці й видихнула, згрібаючи в кулак волю і почуття, щоб не закричати від безвиході та не рвонути назад до ліфта.

Що я вкоїла не так, яку зробила помилку, що знову опинилася тут? Знову клітка і неволя.

Здригнулася, коли тишу порушив дзвін розбитого посуду. Підняла очі й зустрілася з ошелешеним поглядом Марії Микитівни, вона притискала пухкеньку руку до губ, біля ніг валялися уламки розбитих чашок.

- Господи, - прошепотіла жінка, все ще не вірячи власним очам.

- Ні, нянько, це всього лише я, - усміхнувся Чорний, - зір тебе підвів.

- Здрастуй, Андріано, - тепло привіталася бабуся.

- Здрастуйте, Маріє Микитівно, - тихо відповіла я.

- Сергію... Та як же так... - няня повернулася до Кречетова й схлипнула. - Я думала, ти прислухався до моєї поради, думала, що відпустив дівчинку.

Чорний тільки похмуро поглянув на стареньку, але нічого не відповів: чи то не вважав за потрібне, чи то просто не захотів.

- Іди до себе, - кивнув мені. - Пізніше з тобою поговорю.

Мене просити двічі не довелося, я мріяла якнайшвидше залишитися наодинці. Поспіхом піднялася сходами, зайшла в кімнату і щільно прикрила за собою двері. Щоправда, тепер я сумнівалася, що існують такі засувки, за якими можна було б сховатися від лиха, що на мене завалилося. Озирнулася на всі боки - все лишилося на колишньому місці, нічого не було зворушене, ніби я тільки вчора пішла звідси: на дзеркалі так само лежали мої гребінець і косметичка, на ліжку валявся поспіхом скинутий шовковий халатик.  Я пройшла до шафи, відсунула дверцята й нерадісно усміхнулася: Чорний і одяг мій не прибрав, не викинув - він не сумнівався, що поверне мене.

У що ж мені переодягнутися? Очі пробігли по низці суконь, десятки кольорів та фасонів, але жодного, що можна натягнути на себе зараз, усе надто відкрите й відверте. Чорний вибирав мені вбрання на свій смак і я не уявляла, як можна практично голою дефілювати квартирою. Уже вирішила було залишитися в тому, в чому приїхала, але раптом погляд натрапив на пакет у дальньому кутку, я полегшено видихнула, знайшовши в ньому свою футболку і джинси. Слава Богу, на сьогодні є нормальний одяг. Пройшла в душову, на щастя для цього мені не потрібно спускатися: на двох рівнях квартири були ванні кімнати. Я вимилася нашвидкоруч, побоялася затримуватися - раптом Чорному спаде на думку зайти. Нехай він і обіцяв, що насильно не буде мене домагатися, але вірити йому - собі дорожче. Хто знає, що спаде на думку божевільному наступної години? Одягнувшись у власний одяг, відчула себе набагато краще та спокійніше. Минулої ночі мені так і не вдалося поспати і зараз я просто валилася з ніг. Але колючий страх гнав мене від ліжка, я кидалася туди-сюди, міряла кімнату кроками  та могла думати лише про те, яким чином вибратися звідси. Крутила так і сяк мізерні варіанти, а розумного і надійного виходу поки не знайшла, тільки заробила собі головний біль. Усі мої плани від початку здавалися провальними, без документів і мобільного зв'язку далеко не втечеш, а просити близьких про допомогу - зайвий раз наражати їх на небезпеку.

Я настільки заглибилася у свої роздуми, що не відразу почула, як відчинилися двері.

- Ходімо вечеряти, - Чорний увійшов до кімнати та зупинився поруч.

- Я не голодна.

Правду кажучи, я не пам'ятала, коли їла востаннє. Напевно тому зараз і відчувала слабкість, але гостре небажання залишатися з ним поруч й за одним столом пересилювало почуття голоду.

- Ага, святою водою харчуєшся? - запхав руки в кишені джинсів, примружившись, роздивлявся мене.

- Я хотіла б просто відпочити, - спробувала відмовитися.

Може Чорний швидше поїде, якщо я удам, що лягла спати.

- Звісно так, - вигнув брову, він ні на мить не повірив мені. - І тому ти вже биту годину ганяєш із кутка в куток? Спорт? Розминка?

Уїдливо вишкірився, а я мовчала.

- Що це знову за ніщебродське барахло на тобі? - кивнув, вказуючи на мій одяг, самотнє вологе пасмо впало йому на лоб, напевно після душу одразу прийшов сюди.

- Це мій одяг, у ньому зручно, - наїжачилася я.

- Несмак, - презирливо скривив губи. - Нерозумно приховувати під безформними ганчірками таке розкішне тіло.

Підійшов впритул, я не рухалася, щоб не розпалювати в ньому азарту.

- Нащо ховати цю ніжну лінію плечей, божественні груди, - довгі пальці ковзнули моїм тілом, темний погляд стрімко чорнів, - таку тонку талію і звабливі...

- Усе ж, мабуть, спущуся поїсти, щоб не образити Марію Микитівну, - відступила крок назад і, стрімко відвернувшись, попрямувала до виходу.

Чорний посміхнувся і рушив за мною, він свого домігся.

Вечеря пройшла практично в повній тиші, мій поневолювач їв мовчки, час від часу поглядаючи на мене. Марія Микитівна намагалася розрядити ситуацію, її питання були рідкісними та делікатними, напевно вона добре розуміла мій стан. Під кінець вечері Чорному подзвонили і він, поглянувши на дисплей, вийшов із кухні. Запанувало глибоке мовчання, лише десь здалеку чувся низький голос бандита, його різкі короткі відповіді.

- Попий чаю, дівчинко, - няня посунула до мене чашку, старечі руки трохи трусилися, через що ложка на тарілочці видавала безперервне невеселе деренчання. - Він трав'яний, заспокоїть нерви й сон міцнішим буде.

- Дякую, та навряд чи трави зможуть розв'язати мої проблеми, - гірко зітхнула я.

- Тебе довго не було, Андріано, їздила до рідних? Сергій відпустив?

- Ні, я втекла від вашого... Сергія, - мені не вдалося приховати їдкий біль з голосу, я сковтнула. - Жила в чужих людей, поки він не знайшов мене... на нещастя.

Перед уявним поглядом постали Ангел і Світлана Олегівна, тітка Люба та смішний упертий Яр з його вірною вівчаркою Азою. Я зчепила пальці під столом, стискаючи їх до болю, впиваючись нігтями в шкіру, щоб не заплакати, але зрадницькі сльози усе ж защипали очі.

Я відвернулася, старенька ні в чому не винна, але читати жалість у її очах було надто важко.

- Ось воно що..., - задумливо протягнула Микитівна. - А я собі думала... Адже він нічого мені не розповідав, а сам просто казився. Коли ти пропала, приходив додому такий страшний, п'яний і весь у крові, зовсім божевільним став.

Марія Микитівна швидко витерла сльози кінчиком ідеально білого фартушка.

- Я допоможу тобі, дівчинко, - сказала ледь чутно, озирнулася і, переконавшись, що ми самі, взяла мене за руку й зазирнула в очі.

- Не потрібно, - заперечно похитала я головою, жахнувшись від думки, що літня жінка може постраждати.

- Не турбуйся, мене він не зачепить. Я виростила Ганнусю, а потім і Сергія. В  усякому разі намагалася, наскільки мені дозволяв його нелюд батько. Сергійко любив матір самозабутньо. Вона єдина, кого він справді любив. Та ось ще тебе, тільки любов ця хвора, - судомно зітхнула няня, - вона взаємною має бути. А силою милим не зробишся, не на добре це. Завжди.

- Але чим ви зможете мені допомогти? - щиро здивувалася я, розглядаючи стареньку.

- Я подумаю, дитинко, подумаю. Не списуй мене з рахунків. Тільки потерпи трохи, час потрібен. Зараз із тебе очей не спустять, втікти буде неможливо. Потрібно, щоб він трохи заспокоївся, а ти підіграй.

- Мені дуже складно це робити, складно прикидатися.

- Знаю, знаю, ти чесна дівчина, але, як інакше? Будеш задивлятися на двері, так він скрізь тебе за собою возити почне. Як тоді допомогти? Удавай, що змирилася та втомилася боротися, нехай його підозрілість зменшиться.

- Я... Я спробую. Постараюся.

- Ось і молодець. Ось і розумниця, - обережно поплескала мене по руці бабуся.

- Але зі мною навіть паспорта немає, нічого взагалі.

- Є в мене одна думка...

Микитівна замовкла, бо грюкнули двері й на кухню увійшов Чорний.

- А ми вже на повну чаюємо. Підлити й тобі гаряченького, синку?

- Ні, я сіно не п'ю.

Мафіозі стояв позаду мене і я шкірою відчувала на собі його палючий погляд.

- Кава є?

- Звичайно, зараз заварю, - піднялася няня і заметушилася біля плити. Ти посмакуй поки що пирогами.

Чорний сів поруч зі мною, але більше нічого їсти не став.

- Завтра в мене важлива зустріч. Зі мною поїдеш.