Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 26

Орест привозить Данила з лікарні і відмовляється залишатися з нами на обід. Каже, що поспішає, бо в нього запланована ділова зустріч, але з його задоволеної усмішки на прощання зрозуміло, що ніяких термінових справ він не має, просто вирішив залишити нас наодинці. Данилові телефонують і він відлучається на деякий час до себе в кабінет, а я щоб не стовбичити у вітальні йду на кухню і готую собі трав'яний чай з льодом. Мені бентежно від того, що Данило тут, що ми тепер разом житимемо. Цікаво, як це вплине на наші стосунки? Чи запропонує мені Данило перебратися до нього в кімнату? А я сама насправді хочу цього? Можливо краще зберегти особистий простір кожного? Питань в голові більше ніж відповідей. 

— Мартусю, може поділишся зі мною своїми думками? — непомітно підкрадається Данило та обіймає мене за талію здоровою рукою. 

—  Як ти себе почуваєш? — обертаюся до нього і зустрічаюся з його проникливим поглядом.

— Хочу, щоб ти мене поцілувала, — просить Данило, а на його обличчі одразу зʼявляється зухвала усмішка. Я трішки гублюся від несподіваного прохання, але таки виконую його — нахиляюся ближче і легенько цілую в щоку.  

— Не в щоку, а в губи. І не так наче скромна школярка! — нахабніє Данило, не відводячи від мене погляд.

Я прекрасно розумію натяк Данила, але хочу трішки познущатися з його самовпевненості. 

—  А як тебе поцілувати? — кліпаю очима і вдаю нерозуміння. Ловлю себе на тому, що мені подобаються такі ігри з Данилом.

—  Я б з радістю тобі показав як, — спокусливо шепоче мені в обличчя Данило і я інстинктивно тягнуся до нього. Він вловлює мій рух і швидко відхиляється. — Але, я впевнений, що ти сама впораєшся, —  дарує мені зухвалу усмішку і вичікує в передчутті. І я таки здаюся. Ставлю руки йому на груди, трішки піднімаюся навшпиньки і тягнуся до його губ. Спочатку цілую повільно, наче куштую на смак, а потім втягуюся і хочу ще і ще. Данило дозволяє мені вести в поцілунку і не намагається перехопити ініціативи. Для мене це трохи незвично, бо Роману ніколи не подобалось подібне. Подумки сварю себе, бо ще не позбулася звички порівнювати Данила зі своїм колишнім. Треба нарешті запустити процес розлучення і перегорнути цю сторінку свого життя. 

— Ось так цілує моя дівчина, яка шалено скучила, — з усмішкою на обличчі коментує поцілунок Данило. — Я б продовжив далі, але бачу, що тебе щось хвилює. Поділишся зі мною? 

— Не знаю з чого почати, — нервую і тому не можу підібрати слова.

Данило сідає на диван і запрошує рукою сісти поруч. Я так і роблю. Здається, що він не лише бачить, а й відчуває мою розгубленість, тому починає розмову першим. 

— Я помітив, що ти нервувала поруч зі мною, коли був Орест і коли я тебе поцілував у щоку при тітці Марії також почувалася незручно. Скажи, тобі не комфортно зі мною на публіці? — робить не вірні висновки Данило.

— Все не так як ти подумав, — заперечую його версію.

— А в чому тоді справа? — допитується.  

— Я не знаю як жити з тобою разом. А ще я не звикла, що ми пара, тому гублюся в присутності інших. В моїй голові повний хаос і я боюся зробити, щось не те, — кладу голову йому на плече, щоб його підтримати і щоб знайти підтримку самій, — Мені з тобою дуже комфортно. Інколи, навіть лячно стає від того як швидко я привʼязалася до тебе. 

— А можна детальніше про це відчуття? — вхоплюється за мої останні слова Данило. 

— Ти наче шоколадна цукерка з солоною карамеллю, котру дуже хочеться зʼїсти, — не шкодую порівнянь для Данила. — Відкушуєш шматочок і спочатку тобі неймовірно солодко, кусаєш ще раз і натрапляєш на солонувату краплинку всередині. Відчуваєш сіль та солодкість одночасно. Намагаєшся зрозуміти чи підходить тобі такий смак,  — піднімаю погляд. 

Від мого метафоричного порівняння Данило змінює позу. Сідає півобертом, щоб краще бачити моє обличчя. Уважно слухає, а коли я договорюю — замовкає на декілька секунд. Напевне думає, що за дурню вона тільки що мені сказала.  

— Мене ще не порівнювали з цукеркою, — знову усміхається Данило. Відчуваю тепло в його погляді і це мене заспокоює і розслаблює.

—  Я хочу сказати, що ти мені подобаєшся, —  його реакція додає сміливості, тому я формулюю зрозуміліше. — Дуже подобаєшся, — повторюю ще раз. — Хоч я інколи й не можу тебе зрозуміти. І бувають миті, що мені хочеться тебе прибити, але частіше все ж таки я хочу, щоб ти був поруч і дивився на мене ось так як зараз дивишся, — даю волю відвертості. Хочу розсіяти свої останні страхи і повністю відкрити серце для нових почуттів.

— Я радий, що не позбувся тебе в перші дні нашого знайомства, — жартує Данило. Але я вже звикла до його гострої манери спілкування, тож не ображаюся як би зробила це раніше, а відповідаю тим же. 

—  Це не те, що я хочу почути, — легко стукаю його кулачком у груди. Той здивовано дивиться на мене. Явно очікував іншої реакції. — Пробуй ще раз, але цього разу скажи щось таке, що мені справді сподобається! 

— Я ж казав, що ти звикнеш до мого почуття гумору! — нагадує Данило про нашу давню розмову.

— Не лише звикну, а й перевершу тебе в цьому вмінні. Іншого варіанту я не розглядаю, — самовпевнено заявляю. 

— Мартусю, я кохаю тебе і хочу, щоб ти була зі мною не лише зараз і тут, а завжди. Іншого варіанту я  не розглядаю — спокійно повторює мої слова Данило. Мій настрій втихомирюється, натомість приходить розгубленість. Данило відчуває мій стан і легенько торкається руки, щоб підтримати. Тепло його долоні заспокоює і підштовхує відкритися, бо якщо не зараз, то коли?

— І я тебе кохаю, — зізнаюся. На душі тепло і тривожно водночас. Передчуття нового і світлого змішується з темним і брудним, яке варто залишити в минулому разом зі своїм колишнім та сестрою. Я більше не тікатиму від своїх страхів та проблем. 

— Мартусю, я пам'ятаю, що ти ще одружена і обіцяю, що допоможу тобі все владнати швидко і без довгої тяганини, — вириває мене з думок Данило і міцніше стискає мою руку. — Буду поруч, коли треба буде моя підтримка. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍