Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Хлопці з сусідніх ліжок один поперед одного намагалися привернути її увагу, зав’язати розмову — і кучерявий без правого ока, і тоненький хлопчина з ампутованими ногами (біля його ліжка стояв темний лискучий футляр від контрабаса, обклеєний салатовими й фіолетовими наліпками), і веснянкуватий красунчик, який, вочевидь, мав залишитися назавжди паралізованим, чого, здавалося, не бажав розуміти і від чого вперто сам себе захищав, перебуваючи постійно в надміру збудженому радісному настрої. Він просив санітарок, щоб ті розкривали його до пояса, оголювали його міцний торс — пропорційний, добре збудований торс молодого чоловіка.

Рома неуважно щось відповідала хлопцям. Часто просто недочувала запитань, не стежила за історіями про болото й бігунку, бухло та вибухи — ніби це були не розповіді про війну, а заспокійливе шелестіння прибою в морській мушлі, прикладеній до вуха. Коли паралізований розповідав їй наївні недолугі анекдоти — а він знав неймовірну кількість недолугих анекдотів, — Романа, навіть не повернувши голови до жартівника, зображала на обличчі розсіяну усмішку. Її погляд ніяк не міг насититися виглядом пацієнта, до якого вона приходила. Всі органи її чуття — або навіть геть усі її органи, зовнішні та внутрішні — були націлені на це велике понівечене тіло, пошматоване й виснажене, порізане і залатане.

Він лежав горілиць, бо інакше просто не міг лежати (тільки іноді медсестри перевертали його, обробляючи пролежні), перебуваючи на одному з найнижчих рівнів людської активности. Єдина характерна ознака, єдина зміна, яка відбувалася час від часу в його поведінці, в його діяльності, стосувалася повік. Романа заходила до палати і схвильовано відзначала про себе: «У нього розплющені очі». Або: «У нього заплющені очі». Якщо очі у нього були заплющені, це не свідчило про сон. Так само, зрештою, як тоді, коли очі в нього були розплющені, це не означало, що він не спить.

*

Вона сідала спиною до решти хлопців, витісняючи всіх людських істот за межі Всесвіту, розміром з одне лікарняне ліжко. Її губи наближалися до того, що колись було людським вухом. Романа звикла до деформованости і шрамів. Гній і сукровиця стали для неї явищами, які безпосередньо її стосувалися. Вона могла довго мандрувати поглядом уздовж швів, що стіжками скріплювали краї розірваної шкіри. Могла придивлятися до фрагментів, позбавлених верхніх шарів епітелію, і їй видавалося, що вона розрізняє процеси реґенерації, поділ клітин.

Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя — все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любови: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри.

Романа почала з епізодів простих і не надто важливих: поховання синички, розкопки мурашника, побиття сусідського хлопчика, який відривав крильця метеликам. Розповідала про його бабу Уляну — найголовнішу особу Богданового життя: вона володіла остаточним і точним знанням про світ (і це знання не породжувало радости), ніколи не усміхалася, не зітхала з полегшенням, не дозволяла ні собі, ні іншим розслабитися, і випромінювала хворобливу, болючу й заразну самотність, на яку жодним чином не впливало те, що поруч із нею завжди були дві молодші сестри, Нуся і Христя, син та інші члени родини. Про діда Криводяка, священника і повстанця, у якого в дитинстві від невідомої хвороби випало все волосся, навіть брови і вії, і який ціле життя прожив, щомиті чекаючи свого скону, однак помер не від хвороби, а від катувань у концентраційному таборі поблизу Норильська. Про прабабу Зену, яку всі так боялися звести в могилу, що довгими роками не казали їй про себе жодної правди, годуючи фантазійними епопеями, покликаними вдовольнити стару. Натякнула на складні стосунки з батьком і на драму, яка змусила Богдана поїхати якнайдалі з дому, в невідомість і чужорідність — аби тільки не бачити більше нікого з них, аби більше про них не пам’ятати.

Через цю драму, розповіла Романа, Богдан переживав стійку та небезпечну відразу до археології — заняття його життя, і це було тотожним переживанню відрази до себе самого. Навіть тривала материна хвороба, яка немилосердно вимучувала її і всіх навколо, не змусила Богдана примиритися з батьками.

Романа уникала фізичних дотиків, тому що Богдан продовжував ігнорувати її присутність. Це ігнорування кожної миті могло перейти в прийняття, але могло переродитися також у відторгнення, тож Романа була обережна, як нейрохірург, що дбає про цілісність якомога більшої кількости клітин. Вона шепотіла йому на вухо слова, і рух повітря з її вологого рота торкався зіщуленого брунатного клаптя м’яса навколо вушного отвору.

Романа розповідала Богданові про дачний будинок за Києвом, де вони жили разом і куди повернуться зовсім скоро, нехай лише Богданові зроблять ще кілька дрібніших операцій, нехай закінчаться необхідні процедури і він набере достатньо сили для того, аби покинути клініку.

Романа запевняла Богдана: щойно заскрипить під його черевиками гравій стежки, щойно рипне дерев’яна хвіртка, зачепивши своїм півкруглим верхом розлогу гілку «ялини Сталіна», щойно ключ повернеться в ледь схопленій іржею колодці і в обличчя війне теплим запахом мишачих екскрементів, щойно він побачить свої інструменти, свої папери і книжки, їхні спільні фотографії і знімки його родини, щойно ляже до їхнього ліжка — пам’ять прийде і ляже йому в череп, як дитина в колиску, як тварина у своє нагріте кубло.

Богдан ніяк не виявляв, чи слухає Роману, чи розуміє її. Якщо його очі були розплющені, вони мали вираз відсторонений. Зіниці цілились у якусь точку на стелі або протилежній стіні. Жодного разу за весь цей час Богдан не зустрівся з Романою поглядом.

Часом заходила білява жінка-психіятр і тут же, побачивши біля Богданового ліжка Роману, закочувала очі й цокала язиком.

Ви його перевтомлюєте, — казала вона. — Невже ви не розумієте, що пацієнт глибоко травмований, що він перебуває у прострації, що ви можете йому нашкодити. Багатомісячна робота цілої армії лікарів зійде нанівець. Вона вже, цієї ж самої миті туди сходить — на ваших очах, із вашої провини! Ви не уявляєте, наскільки складним і делікатним інструментом є людський мозок. Краще би вам деякий час не приходити, — говорила Слонова, брала Богдана за зап’ястя, зазирала йому в очі, ставила йому запитання.

На Слонову Богдан реагував. Односкладно відповідав на її запитання, відповідав поглядом на погляд, часом навіть усміхався (один із кутиків рота, смикаючись, вигинався додолу).

Я його дружина, — казала Рома, намагаючись за агресією приховати переляк. — Він — мій чоловік, і я буду до нього приходити. До того ж я приношу гроші на його