Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

не була гравцем у покер і не могла приховувати своїх емоцій, принаймні не від таких суперниць, як Сюзен. Її очі ледь помітно зблиснули.

Намагаючись підвестися, пані Оґґ відштовхнула крісло, але Сюзен першою встигла метнутися до камінної полички і схопити те, що було там приховане, хоч і лежало у всіх на виду серед інших прикрас.

— Віддай негайно! — крикнула пані Оґґ, а Сюзен підняла вгору руку, щоб та не змогла дістати. Вона відчувала, якою потужною є ця штукенція. Здавалося, ніби вона пульсує в її руці.

— Ви хоч знаєте, що це таке, пані Оґґ? — запитала вона, розкриваючи долоню з маленькими скляними колбочками.

— Так, це яєчний таймер, який не працює! — пані Оґґ так рвучко впала на своє занадто пухке крісло, що її коротенькі ніжки аж піднялися на мить угору з підлоги.

— Мені так здається, пані Оґґ, що тут є день. День збереженого часу.

Пані Оґґ зиркнула на Сюзен, а тоді на маленький пісковий годинник у її руці.

— Я припускала, що він якийсь дивний, — зізналася вона. — Пісок не сиплеться, коли його нахилити, бачите?

— Це тому, що вам ще цього не потрібно, пані Оґґ.

Тітуня Оґґ, здається, заспокоїлася. Сюзен знову нагадала сама собі, що має справу з відьмою. Вони швидко освоюються.

— Я його тримала, бо це дарунок, — пояснила старенька. — І він такий гарненький. А що то за букви там довкола?

Сюзен прочитала слова, викарбувані на металевій основі життєлічильника: Tempus Redux. 

— «Повернений час», — витлумачила вона.

— Ага, так воно й є, — зронила пані Оґґ. — Той чоловік сказав, що мені буде відшкодовано мій час.

— Той чоловік?.. — неголосно перепитала Сюзен.

Тітуня Оґґ, звела на неї очі, які спалахнули.

— Не намагайся використати мене лише тому, що я на мить розхвилювалася, — огризнулася вона. — Тітуню Оґґ не обкрутити навколо пальця!

Сюзен подивилася на жінку, і цього разу не лінивим оком. І дійсно, обкрутити пані Оґґ навколо пальця було неможливо. Але до пані Оґґ можна було знайти інший підхід. І це був шлях до її серця.

— Дитині потрібно знати своїх батьків, пані Оґґ, — мовила вона. — І особливо зараз. Він мусить знати, хто він такий насправді. Для нього це буде важкий удар, і я хочу допомогти йому.

— Чому?

— Тому що свого часу ніхто не допоміг мені, — сказала Сюзен.

— Так, але в повитух існують свої правила, — пояснила тітуня Оґґ. — Не можна розказувати про те, що було почуте або побачене. Особливо, якщо цього не хоче пані породілля.

Відьма незграбно посовгалася на кріслі, а її лице почервоніло. Вона хоче розповісти мені, знала Сюзен. Відчайдушно хоче. Але я мушу зіграти тонку гру, щоб вона узгодила це все сама з собою.

— Я не прошу називати імена, пані Оґґ, бо припускаю, що ви їх і самі не знаєте, — вела далі вона.

— Це правда.

— Але дитина…

— Послухай, панночко, я не повинна розповідати жодній живій душі про…

— Якщо це вам допоможе, то я не зовсім певна, що є саме такою душею, — сказала Сюзен. Якийсь час вона дивилася на пані Оґґ. — Але я розумію. Правила є правила, чи не так? Дякую вам за ваш час.

Сюзен підвелася й поставила збережений день назад на камінну поличку. А тоді вийшла з хатинки, зачинивши за собою двері. Хропунець чекав її біля воріт. Вона сіла на нього верхи і аж тоді почула, як прочинилися двері.

— Це те, що він сказав, — зронила пані Оґґ. — Коли давав мені яєчний таймер. Сказав: «Дякую вам за ваш час, пані Оґґ». Ну ж бо, вертайся сюди, дівчино.

Цок 

Смерть знайшов Чуму в одному з госпісів у Ллямедах. Чумі подобалися госпіталі. Там для нього завжди була якась праця.

Саме зараз він намагався зняти напис «Добре мийте руки», що висів над потрісканим тазом. Чума звів погляд.

— О, це ти, — буркнув він. — Мило? Я їм дам мило!

— Я ВИСЛАВ КЛИЧ, — повідомив Смерть.

— О. Так. Дійсно. Так, — пробурмотів явно присоромлений Чума.

— ТИ Й ДАЛІ МАЄШ СВОГО КОНЯ?

— Звичайно, але…

— У ТЕБЕ БУВ ГАРНИЙ КІНЬ.

— Чуєш, Смерте… це… бачиш, річ не в тому, що я не розумію, що ти маєш на увазі, але… Перепрошую… — Чума відступив убік, пропускаючи медсестру в білому халаті, котра пройшла поміж них, навіть не усвідомлюючи присутності двох Вершників. Але він скористався нагодою дмухнути їй у обличчя.

— Лише легенький грип, — пояснив він, побачивши вираз обличчя Смерті.

— ОТЖЕ, МИ МОЖЕМО РОЗРАХОВУВАТИ НА ТЕБЕ, ТАК?

— Щоб вирушити в путь?..

— ТАК.

— Заради Найбільшого?..

— ЦЕ ВІД НАС ОЧІКУЄТЬСЯ.

— А скільки долучилося інших?

— ТИ ПЕРШИЙ.

— Е-е…

Смерть зітхнув. Звичайно, що чимало хвороб існувало ще до того, як з’явилися люди. Але Чуму, безперечно, створили саме вони. Вони були наділені просто геніальною здатністю збиратися в натовпи, залазити в самі хащі джунглів, збирати цілі купи сміття біля криниць. А отже, Чума й сам був напівлюдиною з усіма відповідними наслідками. Він був наляканий.

— ЗРОЗУМІЛО, — сказав Смерть.

— Ти так про це говориш…

— ТИ БОЇШСЯ?

— Я… ще подумаю.

— ТАК. Я В ЦЬОМУ ВПЕВНЕНИЙ.

Цок 

Пані Оґґ хлюпнула чималу дозу бренді до свого кухля. Вона невпевнено помахала пляшкою перед Сюзен, запитливо глянувши на неї.

— Ні, дякую.

— Ну, і правильно. Правильно, — Тітуня Оґґ відставила пляшку і добряче хильнула бренді, немовби це було пиво.

— У двері постукав чоловік, — сказала вона. — Він приходив тричі, за мого життя. Останнього разу це було, ну, днів десять тому. Щоразу той самий чоловік. Йому була потрібна повитуха…

— Днів десять тому? — перепитала Сюзен. — Але ж хлопцеві принаймні шістна… — Вона зупинилася на півслові.

— Ага, второпала, — сказала пані Оґґ. — Я відразу побачила, що ти тямуща. Час не мав для нього значення. Він шукав найкращу повитуху. І було так, ніби він довідався про мене, але переплутав дату, от начебто ти або я постукала б не в ті двері. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Більше, ніж ви гадаєте, — відповіла Сюзен.

— Третього разу… — ще один ковток бренді… — він був у дещо збудженому стані, — вела далі пані Оґґ. — Ось чому я зрозуміла, що він звичайна людина, попри все те, що сталося згодом. Тому що він панікував, правду кажучи. Майбутні батьки часто панікують. Він благав, щоб я прийшла негайно, і що немає часу. У нього було море часу, він просто не здатен був нормально думати, бо так стається з усіма чоловіками породіль, коли настає пора. Вони панікують, бо це вже не їхній світ.

— І що сталося далі? — запитала Сюзен.

— Він посадив мене у свій, ну, щось на кшталт стародавнього фаетона, і відвіз мене до… — пані Оґґ завагалася. — Я бачила в житті багато дивних речей, до твого відома, — сказала вона так, ніби готувала ґрунт для якогось одкровення.

— Я вірю вам.

— Це був