Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

* * *

Осінь. Вже рік минув відтоді, як я покинув дім і пов’язав своє життя з армією. Я весь рік мав можливість спостерігати за життям старослуживих та офіцерів, і мене лякала перспектива стати на них схожим. Сидить на лавочці прапорщик, у нього на телефоні грає армійська пісня про нескінченну мужність десантників, п’є пиво, поруч сидять дружина з маленькою донечкою.

Із самого початку я звернув увагу на те, що найбільше на цю армійську романтику ведуться люди, у яких за душею нічого немає. Я маю на увазі не в матеріальному плані, а в духовному, якщо можна так висловитися. Людина як особистість не самодостатня. Вона намагається порожнечу всередині себе заповнити за допомогою найпростіших інструментів, які доступні людині: жадібність, пиха тощо. У цьому разі це пиха. Цей прапорщик слухає пісні про відвагу десантників, щоб підняти собі самооцінку, щоб відчути себе частиною цього закритого клубу. Сам по собі він нічого не вартий. Він у свої тридцять років і п’ятнадцять разів не підтягнеться, а коли солдати здають нормативи з бігу, стоїть осторонь і чекає, коли йому намалюють оцінку. Кращим проведенням часу для нього є розпивання пива у будь-якій компанії і в будь-якому місць Про яку силу духу або фізичну силу (про ЩО співають у цих пісеньках) може бути мова? Але нікого це не цікавить. Ці пісеньки так само, як і тупі алкотрадиції, — лише спосіб відчути себе крутим, не піднімаючи дупи з дивана.

Коли я потрапив у бригаду, то теж слухав чимало подібної музики. Найсмішніше, що більшість цих пісеньок про Чечню чи Афганістан. Який ми маємо стосунок до цих воєн? Жодного. І ось я постійно замислювався над цим запитанням. Якого біса ми пишаємося словами, які не про нас? Ніхто з нас не воював. Навіть ті, хто були в миротворчих місіях. Більшість там просто займались охороною. Загалом, щоб вибити у себе з голови всю цю дешеву псевдоромантику, мені знадобилося кілька місяців. Досить просто розгледіти, що відбувається навколо, і запитання «І це все? А чим пишатися?» саме виникає в голові. За цілий рік під час стрільб я жодного разу не дізнався свого результату. Я взагалі не знав, що, виявляється, нам ще й оцінки якісь там виставляли. Дев'яносто відсотків тих, хто в армії більше дев’яти років, не здатні навіть тушу свою на турніку підняти. Усі бухають, зраджують один одному, один з одним, ніхто не працює на результат, всюди суцільна показуха, пил у вічі. Вся ця картинка — фікція, за якою немає нічого, крім обриганого в туалеті офіцера і обісцяного прапорщика, який заснув у калюжі власної сечі. Думаєте, я брешу і просто займаюся зализуванням своїх образ? Я був би тільки радий, якби так воно і було. Можливо, тоді не загинуло б стільки людей у війні, до якої ми не були готові за всіма параметрами.

Мені зателефонували знайомі з мого міста і сказали, що Тато погано себе почуває. Я зателефонував ротному, сказав йому, що не бачив Батька майже два роки (що було правдою), тому що він працював у Росії (а це вже брехня, але я не хотів посвячувати кого б то не було в нюанси свого сімейного життя), і він приїжджає додому на тиждень, а я був би дуже вдячний, якщо мені дозволять оформити лікарняний і з’їздити додому. Взагалі-то я дуже рідко про щось просив, особливо, коли йшлося про відсутність на службі. Купити лікарняний у медроті або шпиталі, щоб поїхати по своїх справах, було звичайною практикою. Всі про це знали і всі користувалися цим. Ротний сказав, що допоможе. Наступного дня мене викликали до нього в кабінет. Я зайшов. Там з ротним сидів Зампотех, який одразу ж почав єхидно у мене розпитувати, що, куди і навіщо, а потім почав висувати претензії по службі, розповідати, що він про мене думає, і що нікуди я не поїду. Та як я взагалі мав нахабство відпрошуватися на поїздку додому! Ротний у цей час не промовив ні слова. Загалом, зграя керівництва підрозділу відмовила ротного від цього негідного рішення. Додому я так і не потрапив і батька не побачив.

* * *

Чесно, я не знаю, чому мені ніколи не вдавалося знаходити спільну мову з людьми. Але я постійно був один. Я був жалюгідний і сам довів себе до такого стану і становища. Щоранку я йшов на службу, як на тортури. Мені знову доводилося бачити ці пики, вислуховувати претензії і терпіти колектив, в якому кожен думає тільки про те, як би перекинути свою роботу на іншого або поліпшити своє становище за чужий рахунок.

Той стан, в якому я опинився, був мені неприйнятним. Одного разу, розм’якнувши і давши слабинку, моя шия атрофувалась, і знову підняти голову було неймовірно складно. Але не неможливо. Просто я не дійшов до крайньої точки кипіння, коли терпіти вже було несила. Так, виявляється, я дуже терплячий, і весь цей час доходив до своєї межі.

Пройшов рік, і строковики роз’їхалися по домівках. Ще за кілька місяців до дембеля вони починали готуватися до звільнення. Сказати по правді, ніколи не розумів цих повадок: перешивати свою форму в маскарадний костюм і їхати додому схожим на павича. Але мені муки творчості майстрів швейної справи не загрожували, а в іншому — не мого розуму це справа.

Так вийшло, що це був переломний момент у нашому роді військ. У той рік було прийнято рішення, що в десантних військах більше не буде солдат строкової служби. Казарми спорожніли: на кожну роту припадало близько десятка контрактників.

Період був складний. Роботи менше не стало, а от людей катастрофічно не вистачало. Ми ходили в наряди практично через добу. І ось під час одного з таких нарядів я дійшов до своєї точки кипіння.

* * *

Ми щойно заступили в наряд, поділили ніч між собою і, стоячи в «битовці», почали думати, що купити з продуктів, доки «балдир» не закрився.

— Пиздуй у магазин за хлібом, — сказав мені Каратист, прямуючи до виходу з «биговки». Він був черговим по роті.

— Нахуй ти зі мною так розмовляєш? Скажи нормально, і я сходжу, — відповів я, стоячи у дверному отворі й відчуваючи, як починаю злитись.

Він підійшов впритул до мене, що ще більше мене розлютило.

— Якщо я тобі скажу, підеш парашу мити, — його посмішка одночасно висловлювала презирство і