Бернард Вербер - Завтра будуть коти

Ми — у світі, повному небезпек і несподіванок. Тепер мене більше вабить і притягує все те, що дивує, чого я не знаю. Здається, саме це живить наш розум і дає йому змогу розширювати свої обрії.

Запахи. Звуки. Зустрічі. Погляди. Відчуття. Усе нове приносить мені втіху.

До східного лісу Піфагор вирішив рухатися об’їзною дорогою, тому що вздовж цієї широкої чорної асфальтованої стрічки, що оперізує місто, немає виходу каналізації, станцій метро, куп сміття. Отже, менша ймовірність потрапити під напад зграї пацюків. На площі Порт-Майо ми наштовхуємось на тисячі уламків залишених авт.

— Усіх городян охопила паніка, коли оголосили тривогу через чуму, — пояснює Піфагор. — Більшість зачинилися вдома, але дехто спробував утекти машиною по західній трасі А13. Перші машини перетнули виїзд без ускладнень, але незабаром утворилися гігантські затори, які заблокували всі дороги. Втеча від смерті виявилась смертельною втечею. Дехто намагався всіх обігнати. Вони збивали інших, але теж опинялися у глухому куті.

— Мабуть, у них був свій Навуходоносор, який намовив їх їхати до моря, раз багато хто вибрав втечу.

Піфагор пояснює далі:

— Трасу А13 теж дуже швидко загромадили.

— І що сталося потім, як думаєш?

— У цій загальній безладній втечі водії, заблоковані у своїх автах, мали б спробувати втекти пішки на захід, і хтозна, що з ними сталося…

Ми з Піфагором прямуємо дахами залишених авт. Це зменшує наші шанси на небажану зустріч з людьми, собаками чи пацюками. Згори ми помічаємо водіїв, яким не пощастило: вони лежать на кермі, а навколо кишать щури.

— Скуштували людської плоті, тепер вони нічого не бояться.

На підтвердження цих слів десь далеко лунають вибухи. Пацюки атакують вантажівку з людьми у помаранчевих комбінезонах. Люди захищаються за допомогою рушниць і вогнеметів, але не встигають дати відсіч орді пацюків, постріли припиняються і замість них чути високий переможний свист.

— Треба діяти швидко, — зауважує Піфагор. — Щури ще добре не розсмакували котячого м’яса, але ми наступні в їхньому меню.

Піфагор пришвидшує крок, і його стрибки по металевих дахах відлунюють навколо. Намагаючись встигати за ним, ледь не послизнулася, але встигаю помітити внизу щурів, готових мене схопити. Треба бути зосередженою і добре дивитися, куди приземляюся за кожним стрибком.

У небі кружляють ворони, а ближче до нас — хмари мошви.

— Швидше, — підганяє мій супутник.

Ми з Піфагором синхронно стрибаємо з даху на дах. Дихаємо теж синхронно.

Групуюся, відштовхуюся, приземляюся, — і знову. Подушечки лап нагріваються. Ця вервечка машин не має кінця. А пацюкам дедалі більше є діло до нас.

Тільки б не послизнутися.

Через годину Піфагор вирішує перепочити. Ми застрибуємо всередину вантажівки.

Спостерігаю за ним і знову відчуваю пульсацію чистого захвату. Не наважуюсь просити, щоб він ніжно обійняв мене (бо цього я прагну найбільше в світі), тому прошу продовжити розповідь про історію людей і котів.

Він лиже лапу, щоб остудити подушечки, заводить лапу за вухо, визнаючи, що нам вистачить часу на це, і повертається до того місця розповіді, на якому зупинився минулого разу.

— З 1900 року котів пов’язують не з чаклунством, а зі свободою. Чорна кішка стає символом руху анархістів. Прихильники цієї партії малювали чорних котів на своїх прапорах.

— Що таке «анархісти»?

— Це прихильники політичного руху, що сповідує знищення урядів, життя без жодних очільників. Вони виступають проти поліції, проти армії, проти релігій, проти будь-якої форми авторитарності.

— Їх було багато?

— Ні, але вони були дуже рішучі. Вони, наприклад, вбивали королів, міністрів і навіть президентів.

— Щоб їсти їхню ікру?

— Щоб дестабілізувати уряди. Наприклад, анархістський замах на австрійського імператора у Сараєво спровокував першу велику світову війну.

— Що означає «світова війна»?

— Це означає, що всі живі люди беруть участь у війні.

— Усі без винятку, по всій планеті?

— Деякі зони конфлікту можуть бути значно гарячіші, ніж інші.

— А ми — що?

— 1912 року англійці створюють бригаду котів для виявлення токсичних газів, щоб захистити від них людей.

— Коти мали вмирати, щоби рятувати людей… їм це вдалося?

— Перша світова війна принесла 20 мільйонів смертей. Вона тривала чотири роки, потім було двадцять років миру.

— Багато.

— Це був час, необхідний для того, щоб з’явилося нове покоління людей на зміну тим, які не пережили війни. Другу світову війну почав німецький диктатор на ім’я Гітлер.

— Він також ненавидів котів, якщо мені не зраджує пам’ять?

— Він справді мав фобію котів. У цю війну було втягнуто ще більше людей, мільйони і мільйони. Вони використовували ще страшнішу, ще досконалішу зброю, тому було значно більше смертей.

— Це твоя теорія про три кроки вперед і два назад?

А потім знову три кроки вперед до наступної кризи. Друга світова війна призвела до смерті шістдесяти п’яти мільйонів людей. Згодом росіяни і американці роками дивилися одні на одних спідлоба, але атомна бомба змусила їх задуматися. І замість гарячої війни вони обрали «холодну війну».

— Що це значить? Вони билися у снігу?

— Вони використовували інші країни, щоб воювати, але ніколи не билися безпосередньо. 1961 року американська армія вирішила виготовити біонічного кота для шпигунських завдань у посольстві Росії. Вони вживили електричні та електронні прилади у його тіло.

— Майже як у тебе?

— Але тоді електроніка не була такою мініатюрною, як тепер. Вони прооперували кішку, яка називалася Кітті, вставили їй у живіт велику батарею, з’єднану з розміщеними у вухах мікрофонами і металічною антеною у хвості. Місія називалася «операція Акустична кішка». У призначений день вчені залишили кішку навпроти посольства. Кітті дали команду зайти в будинок, але вона не послухалась і вийшла звідти. Ті, хто слухав її передавач, почули гучний сухий тріск.

— Електроніка зламалася?

— Кітті переїхала таксівка. Американські військові все-таки продовжили експеримент, і з десяток котів були прооперовані й перетворені на електронних шпигунів. Жоден з них не виконав свого завдання.

— Їм треба було брати собак, вони слухняніші.

Поки ми розмовляємо, якийсь поранений чоловік повзе до нас, підводить голову до лобового скла і вимовляє незрозумілі слова. Його тіло всіяне зеленкавими пухирями. Я уважно слухаю Піфагора і не звертаю на людину уваги.

— Під час цієї холодної війни 1963 року одну кішку запустили в космос. Вона називалася Фелісет. Її посадили у кабіну французької ракети, яка здійснила десятихвилинний політ, з них п’ять у невагомості, і повернулася живою. Це була перша кішка-астронавт.

Уявляю цю самотню кішку в космічному кораблі, і думаю, що хотіла б опинитися на її місці.

— Серед відомих котів я міг би згадати також Пана Чіппі, який супроводжував першу експедицію на