І. С. Нечуй-Левицький - Хмари

- Гусарин вийде, як його батько! - промовив Радюк.

- А я, тату, знаю казку про півника й котика! Мене Панько навчив. "Був собі котик та півник. Вони жили собі в лісі в хатці, як рідні брати. Ото раз котик пішов в ліс та й каже півникові..."

Мати прислухалась і витріщала з дива очі: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.

- Розказуй, сину, далі! Ну, що він казав півникові?

- Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсім зіб'єш з пантелику дитину! - кричала жінка на Радюка. - Дай його сюди.

І вона брала Павлика, загадувала няньці надіть на його чисті штанці, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втікав до хлопців в надвірню, опрічню хату, переймав пісні й казки і ганяв з пастушками. Село, сільське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великі достатки не давали матері обставить сина гуверньорами й зовсім одлучить од народу, як то буває в наших багатших панів.

Павлик підбільшав, і його одвезли в київську гімназію. Там вже не було ні Журбанів, ні журбанських наймитів, ні пастухів. Там була інша сфера, інше життя. Великоруська мова панувала в школі. Павчик вернувся додому на вакації, стративши й самий слід Журбанів, слід української національності й мови.

- Хтось дуже добрий вигадав оту школу! - казала Надежда Степанівна, вітаючи синка. - Тепер гарно й подивиться на хлопця! І говорить як треба, і до пастухів не горнеться.

- Ти б одвезла його в інститут! - обізвавсь Радюк.

- А ти б хотів, щоб інститутки горобців дерли та вчились мужичих казок?

- Та хоч би й горобців лякали на городі, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попівна, вернувшись з київського пансіону, пішла на тік, побачила там граблі та й питається в молотників: "Що це таке чудне та смішне? Я й зроду такого дива не бачила". - "От наступіть, панно, на зубці, то воно само скаже, як його звуть", - каже молотник. Вона й наступила, а граблі як підведуться та лусь її в лоб! "А, прокляті граблі! Як мене здорово вдарили!" - крикнула вона. "А бачте, само сказало!" - казав молотник. Потім вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стіні висить сито. От вона й питається в наймички: "Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?" - каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носі! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попівна?

- Я тобі скажу от що: чи не знести б нам оту опрічню хату для челяді з двора? Може б, діти не бігали до слуг?

- Як не маємо чого робить, то й знесім! Чи не чула ти казки, як було собі три брати: два розумних, а третій дурень. От і поділились вони батьківським добром. Старші й кажуть меншому: "Ми ж візьмемо воли, корови й хату, нащо вони тобі здались? А ти собі візьми ступу". Дурень думає: "І нащо мені й справді ті воли та корови, той клопіт? Візьму лучче ступу; одначе вона не їсть і не п'є". От і взяв він ступу та й поніс, та все носиться з нею, та носиться, не знає, куди її приіулить...

- Бозна-що ти верзеш! - казала жінка, осміхаючись. - Нащо й хату переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив той дурень з ступою? - питала вона, цікава знать кінець тієї казки.

- Що зробив? Носився, носився цілий день і зайшов з нею аж у ліс. Коли це настала ніч, стало поночі, а він і думає: "А що, як я засну, а хтось прийде та вкраде ступу? Полізу я на дуба та й ступу потягну з собою". А що? Чи хороша моя казочка?

- Хороша-прехороша! - сказала жінка, сміючись.

- І ти кажеш - хороша, і я кажу - хороша. Був собі чоловік-нетяжка, а на йому синя семряжка, на голові шапочка, а на спині латочка. Чи хороша моя казочка?

- Та хороша! Тільки кажи далі.

- І ти кажеш - кажи далі, і я кажу - кажи далі... Був собі чоловік-нетяжка... - знов починав Радюк, жартуючи, поки жінка не забувала про ту надвірню хату, і про челядь, і про мужицький вплив на свого синка.

Павло скінчив гімназію дуже добре й пішов в університет. В університеті почалось для його нове життя. Європейські ідеї почали вже заходить з наукою і все більше та більше розходились поміж молодими людьми.

Молодий Радюк вперше озирнувся на світ божий своїм власним розумом, вперше почав думать своєю головою і почутив, що він переродивсь.

Павло Радюк наймав собі невеличке житло на Старому Києві. Він мав одну невеличку кімнату й жив собі сам не багато, але й не бідно по своїх середніх достатках. Все життя, всі думи молодого Радюка можна було постерегти по обстав! його кімнатки. На канапі, на етажерці, на столі й на вікнах були розкидані книжки й ноти. Кілька книжок лежало купою під канапою. На всяких місцях лежало з п'ягь розгорнутих книжок і журналів, котрі Радюк читав разом. Там були книжки українські й руські, французькі й німецькі. Європейська просвіта, європейські ідеї - все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України. На другому столі лежали збірники українських пісень, лежали розгорнуті нотні листки паперу, де були початі українські пісні. Радюк заводив їх у ноти, бо вмів грати на скрипці, що висіла на стіні над столом. Він думав і за національну музику, і за просвіту народу, бо на столі валялось кілька книжечок для народу й народних шкіл.

Багато дум тривожило молоду Радюкову голову в тій хатині! І він почував у собі силу й потяг до того, щоб розкину гь свої думи між людьми, поділиться ними з своїми товаришами. Товариші часто сходились до його. За стаканом пива або