Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

закоханого кота під вікнами в березні місяці. Цей крик під глушний барабанний бій розсипаний брязкіт мідяних тарелів замакітрював розум міг довести людину до розбещеного вчинку, до злочину. Гай обвів поглядом залю. Йому стало дивно, що звичайні фантазії можуть так одривати людину від дійсности. Він деякий час повинен був оглядати залю, щоб остаточно позбавитись власної вигадки.

Гай пригадав казку Шехерезади, в якій багатий вельможа побачив усе своє життя, лише на мить умочивши голову у воду. Але що казка! Його уява, як спритний кіномеханік, що розкрутив перед ним дві тисячі метрів кінофільму, могла вигадати тисячі казок.

Навіщо він вигадував цю історію з крадіжкою трупа й похороном, навіщо він перебирав, як перебирають картки з краєвидами, події з свого життя? Невже лише через те, що він тепер уже справді нездатний зовсім до рішучої дії?

Це ж смішно! Вигадувати різні історії, що лише їм місце в романах, замість того, щоб просто зробити рішучий вчинок, – це ж цілковите божевілля. Гай сам себе не впізнавав.

Гай пригадував, як ще кілька років тому, коли ще був живий його батько, він був активний і сміливий юнак, здатний працювати в найнебезпечніших місцях, здатний битися з рушницею в руках і ризикувати життям. Оточений машинами й верстатами майстерень, в гурті робітників, він був міцною частиною цього гурту. А тепер він був здатний лише вигадувати дивовижні історії, що не могли зрушити його навіть із стільця в цій пивній.

Ось тепер він сидить у п’яному галасі голосів і джаз-банду, в оточенні брудних стін та подертих об’яв пивної і розмінює золоті години активности на порожні мрії.

Двері пивної відчинені в ніч, і все минуле Теодора Гая, і всі його романтичні фантазії лише туман проти цієї ночі, що освітила в небі ліхтарями зір Чумацьку Дорогу, дорогу у вітрові простори України.

Діди Теодора Гая, мужні чумаки, їхали такої ночі до моря по сіль або сиділи коло вогнища, обмацані такою ніччю й шелестом степів. Діди Теодора Гая – запорожці, лицарі гострих шабель і незнаної відваги – готували такої ночі напади на вельможних окупантів. Він, Теодор Гай, онук, сидить такої ночі в пивній, оточений проститутками і розкладеною на частки музикою, і бореться лише з власним безсиллям.

Брати Теодора Гая на заводах на нічній зміні вальцюють розпечене залізо, б’ють його паровими молотами, палять у домнах і бесемерах, осяюючи іскрами й полум’ям ніч. Брати Теодора Гая – під землею у глибоких шахтах довбають і рвуть вугілля та руду, залізними хробаками врізаючись у пуп землі, примушуючи стогнати її цієї ночі. Він, Теодор Гай, їхній брат, сидить такої ночі в пивній, де на стінах краплинами осідає пара від спітнілих тіл і похотливих бажань, де напружено розплескує свій біг електрика на вбивць часу, де народжується нове геройство, що змагається з барилами терпкої отрути.

Ось у цих запльованих стінах пивної тепер зосередились всі причини Гаєвого безвілля, увесь тягар, що стягнув його з верхівель зухвалої діяльности й бундючного руху.

Тут, у цій пивній, що крізь розчинені двері нявканням джаз-банду випинається в нічну вулицю, зібралися всі герої роману, що його ім’я – буденність, де учасником є й самий Теодор Андрійович Гай. Кожний з них старанно виконує свою ролю і не тому, що їм треба зірвати бурхливі оплески в публіки, а через те, що ця роля міцно прив’язує їх до буття.

Степан Терещук, здається, вже заснув за рундуком, бо Гаєві видно лише його добре зачісану маківку. Стомився хазяїн пивної, п’яний дух ударив йому в голову і він уже не може так ретельно доглядати кельнерів і гостей, але йому, мабуть, як лисиці, сниться курка, бо він іноді схоплюється й дивиться посоловілими очима в залю. Ковбаса, сир, яйця й бублики – його багатство – лежить перед Терещуком на рундуку й він схоплюється, коли кельнер приходить щось забрати.

Хазяїнів поплічник Дмитро Гамуз ще досі тримається диригентом. Він уже реально відчуває, що незабаром стане хазяїном цієї пивної. В уяві Гая він чомусь асоціюється з дикуном з орди Оленячим Рогом, але постать Гамуза страшніша й ненависніша.

Соняшний Блиск, – його дружина Марія Степанівна, сидить тепер серед молодих п’яниць, що оточили її біля каси і розсипаються комплиментами, як кури яйцями: дотеп маленький, як яйце, а галасу й сміху на кілька карбованців.

Гай подивився на свою дружину, – ось на кого проміняв він своє особисте життя і свою спрямованість. На це золотаве волосся, на ці очі – «блакитні фйорди», на дивовижну ляльку, що її створила його поламана коханням уява.

Бридня! Ця жінка, ця дівка, чим вона різниться від проститутки, що ось підморгує йому?

Але Гаєві враз стало соромно від цього порівняння. До повій він завжди ставився з якимось жалем та співчуттям. Йому було прикро дивитись, як ці дівчата туманними або холодними дощовими вечорами тремтять під мокрими каштанами та в протягах вітру сирих під’їздів. Йому було шкода, коли він чув їхні хрипкі голоси, що закликають перехожих; йому було шкода, коли він дивився, як їхні ноги в подертих черевиках місять грязюку вулиць; йому було дуже огидно за цих дівчат, коли він думав про подробиці їхньої професії.

Так його дружина ставала йому огиднішою іноді за всяке можливе порівняння.

Гай зненавидів цих трьох героїв свого роману, що під їхнім впливом він знаходився такий довгий час. Коли б ця омана, що отруїла його, була не така непомітна і коли б це було кілька років тому, він швидко позбувся б їх.

Ні… Він не може залишити це так. Він мусить помститись. Що коли б він рішуче розправився з цими героями, що так рясно росли на багновищах нашого часу… Взяти б револьвера і постріляти їх, як горобців.

Гай вже намацав у кишені рівний метал зброї і сильно стис його, відважившись на помсту. Він схопився з стільця і поглянув на відвідувачів у залі.

Ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Той же самий безжурний галас стояв у повітрі, що плавало пасмами тютюнового диму. Джаз-банд, сказившись, підтанцьовував і вихилявся в несамовитих звуках задиркуватої мелодії; він ніби хотів провалитись у підвал будинку разом із своїми музичними інструментами і всією пивною, разом із столиками й гостями.

Гай зробив кілька кроків, зачіпаючи ногами за стільці. Дмитро Гамуз і Степан Терещук двома горами виросли перед ним, але їхні постаті були розпливчасті, туманні, як пасма диму, що висіли в повітрі пивної.

Ось погляд Гая натрапив на погляди Гамуза й Терещука. Їхні