Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

І раптом зрозумів, що невідповідність та — запах тонких парфумів. Мені ж чомусь думалося, що від неї мусить тхнути бензозаправкою.

Відтоді, як я випробував ювенал на собі, я ніби перескочив на іншу бігову доріжку. Мені навіть здається, що то зовсім і не доріжка, а конвейєрна смуга, що рухається в тому ж напрямку, в якому біжу я. Не дивлячись на моє захоплення скульптурою, лабораторний журнал пухне від нових вклеєних сторінок із спостереженнями над собою… Уже тиждень, як я помітив дивну особливість — брати все лівою рукою. В їдальні я те й роблю, що перекладаю ніж у праву руку, а виделку — в ліву. А з ручкою взагалі лихо — забуваючи про цю свою особливість, я починаю писати лівою, справа наліво, з таким же нахилом літер. Виходить рівно написана абракадабра. Та сьогодні мене вразило, коли я побачив ту писанину в дзеркалі (в нього я часто видивляюся своє помолоділе обличчя). По той бік скла моїм ламаним почерком було написано: «Дванадцятий день після введення ювеналу». Отже, все, що я роблю лівою, — то дзеркальна копія рухів правої руки. Я й ліпив усе здебільшого лівою, права ж виконувала лише підсобну роль. Це однак не заважало мені вдосконалювати свою майстерність. Після довгих вправ, які інколи тривали цілий день, я нарешті навчився передавати внутрішній смисл об’єкта. Так, виліплене мною погруддя Оксани несло більше думки, ніж сам оригінал. Я наділив її рисами, про які тільки здогадувався і які було сховано за зовнішньою стриманістю. В тому образі поєднувалися ніжність і жіночість, доброта і приховане материнство.

Схилившись над осцилографом електронного мікроскопа, я порівнюю «тіла» клітин людського організму і примітивних одноклітинних. Структурою вони нічим не відрізняються. Різниця в тому, що клітини, які живуть у калюжі або паразитують в чужих організмах, безсмертні. Стаючи дорослими, вони діляться, і з кожної клітини виникають дві нові. Трупів не залишається. Вони були першими живими істотами, і ними кишіли води стародавнього моря ще мільярди років тому. На них не вплинули ні радіація, ні похолодання, яких зазнавала земна куля. Вимирали цілі види і форми живого, а примітивні залишалися. Мені додумалося про один із основних законів діалектики «переходу кількості в якість», адже людське тіло є згустком тих-таки одноклітинних.

На моїх очах ділиться клітина людського м’яза. Вона спочатку бубнявіє, тоді тоншає посередині і, нарешті, розтікається на дві кульки, які з часом набудуть попередніх розмірів. Перед цим я спостерігав таку ж картину з амебою. Та на відміну від вічної амеби, людська клітина, однаково чи в поживному розчині, а чи в людському тілі, може зазнавати всього 40–50 поділів. Потім здатність розмножуватися зникає, всі клітини починають гинути. Цей процес починається приблизно у тридцятирічному віці- спочатку непомітно, та з віком прискорюється, і десь у 80 років пропадає 10 кілограмів клітин тіла. Відмирання триває аж поки вся колонія клітин — людина — нарешті гине.

Чому?

Кожна з тисяч мільярдів клітин людського організму — це щось схоже на автоматичну фабрику білка, підприємство, що має складні агрегати. Як і всяка фабрика, клітина виробляє також і браковану продукцію. Весь секрет наближення старості і смерті полягає в тому, що під час продукування білка в клітині щось ламається; починається ескалація виробничих дефектів або, як сказав Леслі Орджел, — «катастрофа помилок». А ювенал, судячи з мого вигляду, усуває ті несправності агрегатів і, отже, з конвейєрів знову сходить доброякісний білок. Я записую ці свої міркування лівою рукою на окремій сторінці, яку ввечері вклею до лабораторного журналу. Я тримаю журнал удома, бо останнім часом став помічати, що в моїх паперах, коли мене немає, хтось порпається.

Що ближче літак наближався до Сімферополя, то непевніше я почувався. Як зустріне мене Оксана? Адже вона покохала того Віктора Степановича, якого знала до введення йому ювеналу — раціональну, вольову і дещо суху людину. А тепер перед нею з’явиться молодик років тридцяти, та ще й з купою комплексів. Щоправда, до складу тих комплексів входять і палкі, незатьмарені роками, почуття. Я не тільки летів до Оксани, я ще й тікав від здивованих, цікавих, а то й просто меркантильних поглядів, які спочатку приносили мені моральну втіху, а пізніше почали сильно пригнічувати. Кожна зустріч із знайомою людиною, яка дотепер була для мене маленьким святом, оберталася допитом. Я почувався впевнено тільки серед чужих; я навіть звик до панібратського «хлопче». Я починаю розуміти, чому безсмертний граф Сен-Жермен час від часу міняв оточення. Цього чоловіка в різні часи бачили в Англії, знали в Голландії, пам’ятали в Італії. Він несподівано з’являвся в Парижі, не маючи ні минулого, ні навіть якоїсь імовірної історії, яку можна було б видати за минуле. Він з’являвся із простору і зникав у просторі. Його поява примушувала дивуватись і ніяковіти літніх аристократів, які пригадували раптом, що бачили вже цього чоловіка дуже давно, в дитинстві, в салонах своїх бабусь. Може, й мені змінити оточення? Виїхати, скажімо, в інше місто, де мене ніхто не знає? Але ж це тільки експеримент, і невідомо, чим він закінчиться… Літак уже заходив на посадку, коли мені прийшла в голову гарна думка: по приїзді в Ялту я потелефоную і призначу побачення Оксані ввечері, щоб їй не одразу впали в очі зміни в моєму вигляді.

На мені легкий твідовий костюм. Цьому костюмові років із п’ять, але він як новий, бо я вдягав його лише кілька разів. Коли купував (це було в Бомбеї, де проходив конгрес генетиків), він був точно по мені, навіть трохи під пахвами тиснув. А зараз мені в ньому просторо. Мабуть, тому, що зникли потовщення над нирками, до того ж випросталися плечі, і тому піджак уже не облипає стан, а сидить, як на манекені. Незважаючи на значний час, який я провів у літаку, а потім у тролейбусі Сімферополь — Ялта, відчуваюся легко й свіжо. До мого піднесеного настрою додаються тривожні передчуття, і чи від них, чи від прохолодного віддиху моря мене проймає тремтіння.

Я стаю в тінь від платана. Спину гріє граніт парапету, до якого я прихилився і який ще не встиг охолонути від денного палу… Ага, ось і Оксана. У зеленій сукні без рукавів, у руці та ж торбинка, з якою ходила в інститут.

— Я відразу тебе впізнала, хоч і не бачила в цьому костюмі, —