Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

на мене — і не тільки тому, що впіймав за незаконним проникненням у фургон. Існує якийсь зв’язок між ним та Челсі за межами просто стосунків двох родичів. І я його потривожив.

Також я розумію, що за кілька секунд лежатиму на землі в наручниках, і мені висунуть звинувачення у втручанні в слідство, а також інші, якими б там не були закони цього штату стосовно викрадення матеріалів із трупа.

Моє невеличке розслідування, бажання дізнатися, що сталося з Джуніпер, моє життя — все це зійде нанівець, якщо не вдасться знайти вихід із цієї ситуації.

Я лишаюся стояти й випробовую перший варіант.

— Я лише хотів поглянути на рани.

— Я сказав, трясця, на землю.

Слова, немов розпечені металеві плювки, вилітають із Ґантерового рота.

Він дістає пістолет і наводить просто мені в обличчя. Я лише за сантиметр від миті, коли буде натиснуто курок і мені в чоло влетить куля, що пронизає череп і лишить дводюймовий вихідний отвір на потилиці, розбризкавши мізки поза моєю спиною.

— Я можу знайти того, хто це зробив...

Я зауважую, що руки в мене вже підняті догори. З точки зору психології це означає, що я вже підкорився владі Ґантера. Він упіймав мене за порушенням, і я фізично це визнав, слухняно прибравши відповідну позу.

Якби можна було відмотати час на кілька секунд назад, я б посміхнувся і поводився так, ніби зовсім не здивований його появою — замість того щоб, як зараз, витріщатися у нестямі. Переляканий, спантеличений чоловік, що всім своїм тілом виказує провину.

За мить, якщо я повністю не підкорюся, він зробить наступний крок і приставить пістолет до моєї голови, доки надіватиме наручники, проводячи арешт. За протоколом йому не можна стріляти в нерухому особу — та якщо хтось опирається арешту, будь-яким чином загрожуючи безпеці офіцера, Ґантер має повне право застосувати зброю.

Зазвичай, коли поліціянти вбивають неозброєну людину, це стається, бо вони відчули загрозу при фізичному контакті або ж злякались і натиснули на курок, не усвідомлюючи сили натиску.

Деякі поліціянти носять пістолети з важким курками, зо п’ять чи шість фунтів, щоб вистрелити випадково було не так просто. Ґантер наскакує на мене без задньої думки. Він більш ніж упевнений, що зуміє опанувати себе в критичній ситуації. Наступні кілька секунд можуть стати вирішальними.

Доки він обходить мене, я не рухаюсь, проте продовжую говорити.

— З цими ранами щось не так. Гадаю, вони більше...

Ґантер підходить ближче, хапає мене за праве зап’ястя і заламує руку мені за спину. Я не пручаюся, знаючи, що можу отримати в печінку дулом пістолета.

Я обираю іншу тактику, використовуючи його ім’я і спільну мету.

— Ґантере, ми можемо з усім розібратися.

Навколо мого зап’ястя міцно зчіплюється кільце наручників.

Трясця. Вмовляннями я не переконаю його відпустити мене. Ґантер налаштований дуже серйозно. Він робить те, чого навчений, і наснажується власною люттю.

Ґантер хапає моє ліве зап’ястя і також заламує за спину. При цьому вкладає пістолет до кобури, впевнений, що зможе дістати його, перш ніж мені бодай у теорії вдасться фізично взяти гору.

Час діяти. Те, що станеться за наступні кілька секунд, визначить мою долю.

Наручники затягуються тугіше, доки не впиваються в шкіру моїх зап’ясть. Одну руку Ґантер кладе мені на плече, іншу — на ланцюг і притискає мене до задньої стіни відділку.

Я мушу ризикнути. Оглядаючи тіло Челсі, я помітив дещо спільне між нею та Ґантером. У них обох широкий лоб та однаковий колір волосся. Схожість незначна, та все ж є. Родинні риси, які часто можна побачити на сімейних пікніках.

Реакція Ґантера — більше ніж просто генетичне прагнення захистити.

Реакція була надмірною. Це був сором.

Єдиний вихід для мене — тиснути на болюче місце.

— Я знаю, що ти зробив.

Ґантер на півсекунди зупиняється і починає мене обшукувати.

— Я нікому не скажу.

Він підводиться і застигає біля моєї потилиці. Я відчуваю на своїй шиї його дихання.

— І що ж ти на хрін там собі придумав?

Причин вважати, ніби Ґантер якось пов’язаний із убивством Челсі, у мене немає. Утім, я майже впевнений, що він усвідомлює: він теж причетний до того, що вона стала такою вразливою.

Ось на що слід тиснути.

— Я знаю, що вона — твоя кузина.

Ґантер вдаряє мене долонею по спині, притискаючи до стіни.

— Припни язика.

Це не заперечення. Зреагувавши так, Ґантер викрив власний сором від їхнього зв’язку. Якщо він так відреагував на ці слова, то те, що я збираюся сказати далі, зачепить його значно більше.

Я збираюся з силами й кажу:

— Я знаю, що ти її трахав.

ХРЯСЬ! Ґантер ударяє носком черевика мені під коліно, і я підкошуюся. За мить він хапає мене за шию і валить на підлогу.

Я падаю боком на бетон, і це до біса боляче. Але це не кінець. Це далеко не кінець.

— Ти трахав свою кузину, і через це вона стала шльондрою.

— Стули свою срану пельку!

ХРЯСЬ! Його удар припадає мені на середину спини.

Мене судомить від болю, і я бачу яскраво-червоне обличчя Ґантера. На його чолі набухла вена — на чолі, яке в них із Челсі однакове.

Я швидко підраховую.

— Скільки було кузині, коли ти вперше її трахнув? Чотирнадцять? П’ятнадцять?

— Думаєш, це смішно?

Ґантер нахиляється і дає мені ляпаса. Настільки сильно, що я відчуваю удар щелепою.

Та цього недостатньо.

Я вдаю посмішку і шкірюся, знову стаючи мішенню для його люті.

— Ну, тобто суть була в тому, щоб трахнути когось із родини, чи тобі просто подобається трахати маленьких дівчаток?

Від першого удару по голові в мене в очах миготить червоним та фіолетовим.

Від другого хрустить шия, і я вдаряюся черепом об тротуар.

До цього мене били аматори. Тепер — навчений садист.

Наступний удар такий сильний, що, непритомніючи, я його заледве відчуваю.

Розділ 44

Стаціонар

Я розумію, що я в лікарні. Коли, де та чому — для мене таємниця. Лікарка в рожевих окулярах із каштановим волоссям та ледь помітними зморшками на засмаглому обличчі світить мені у вічі ліхтариком.

У неї миле обличчя, проте сильніше за будь-яку симпатію вона збурює у мені відчуття вразливості. Хочеться, щоб вона мною опікувалася, чим, підозрюю, вона й займається.

— Тео? Ви прокинулись?

Вона каже ще щось, та щойно я намагаюсь відповісти, обличчя вибухає сплеском болю.

— Нічого не кажіть.