Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

про одне можна, з іншим про інше, а з батьками загалом ні про що, – хлопчик зітхнув. – Чому так, дідусю?

– Бо занадто рано ще!..

– Рано… як це?

– Виростеш – тоді зрозумієш. Я у одного мудрого письменника прочитав, що крила нашого сокола поки що сплутані. Добре сказано: «Не полетить сокіл, доки крила зв’язані», – це про нас, Бориславчику. Але ти доживеш… Вірю, що якраз доживеш до того, коли розв’яжуть соколу крила! Тоді все можна буде розповісти про люльку пана полковника Болбочана всім, не криючись – от ти й розповіси. Отож збережи її до тих часів.

– А зараз?..

– А зараз за це заарештують і до табору вишлють.

– Як вас?

– Як мене.

– А вас за це заслали?

– За це мене би просто розстріляли, Бориславчику. Тому благаю: збережи мою люльку, поговори про неї з товаришем моїм Сидором Кметиком, а з бабусею Уляною – про голод і решту нещасть, які більшовики нам принесли. А більше ні з ким ні про що не говори. І батькові скажеш, щоб ніяких мені таємних організацій більше!.. Так і скажеш: дідусь Никифор, мовляв, перед смертю заповів тобі, щоб ніяких більше ТОТР!..

– А що таке ТОТР?

– Батько зрозуміє, якщо йому скажеш. Ну, от і все… Ясно тобі?

– Так.

– Тоді з ким і про що можна говорити? Повтори, будь ласка.

– З дідом Сидором – про люльку і про пана Болбочана. З бабусею Улясею – про голодні роки. З татусем Борисом – про торт… ой, про ТОТР! А з мамою Майєю – загалом ні про що. І з усіма іншими також ні про що. Доки не настане час. А коли він настане… Я це сам колись зрозумію. Так?

– Все так, Бориславчику, все саме так. А тепер присягайся.

– Діду-у-усю-у-у-у!..

– Присягайся, кому кажу!

– Гаразд, присягаюся… А чим присягатися?

– Правдою.

– Гаразд. Тоді присягаюся… правдою.

– Ну що ж, онучку, – старий мимоволі розплився у посмішці, – а тепер ходи звідси, мій хороший. І дивись, люльку збережи, бо іншої такої нема!..

Никифор Кузьмич помер через день. Його старі однополчани весь цей час прожили в оселі Артеменків, спали в кухні на підлозі покотом, коли Уляна, Борис чи Майя намагалися протестувати – відповідали спокійно:

– Нам не звикати, ми життям терті й биті, облиште.

Коли ж Никифор Кузьмич помер – віднесли домовину з його тілом на селищний цвинтар, де й поховали. А далі, коротко попрощавшись, поїхали геть. Куди? Хтозна…

Щоправда, старий Сидір Кметик залишив Бориславові манюсінький клаптик паперу зі своєю адресою. Так, про всяк випадок…

Планетарій, Київ, 5 вересня 1970 року

– Ну, і як тобі приміщення? Подобається?

– Послухай… та це ж до чого класно! Щоб у центрі міста…

– І не просто міста, врахуй. В центрі республіканської столиці!..

– Так. І за що така честь?!

– Ну-у-у, знаєш… Я все ж таки Ярополк.

– І що ж з того?

– Але ж «Ярополк» – це княже[98] ім’я! Прикинь…

– Що, справді? Ах, ну так, так!..

– То як же переді мною двері самого планетарію не відкриються, га? От ти скажи, скажи…

– Ну так, маєш рацію… Бо мені в голову чомусь тільки один Лапшин[99] і лізе. Щось він там назнімав таке знамените…

– «Угрюм-ріку»[100] він зняв, от що.

– Ах, так! Авжеж, «Угрюм-ріку». Синільга[101] там просто фантастична!

– І якраз за нашим профілем.

Ярополк Курій позирнув на товариша весело і трішечки зверхньо. Що ж до Василя Ярмошка, то він, потерпаючи від розпачу, думав про єдине: «І чому я Вася? От просто Вася, та й годі… Пощастило ж комусь Ярополком стати, йому й везе в усьому. А Василеві[102] хіба ж повезе? Ех-х-х!..»

Вони зустрілися сьогодні в одному з підсобних приміщень київського планетарію з дуже шляхетною, хоча далеко не кожному зрозумілою метою: заради організації Клубу любителів фантастики «Обрій». Познайомившись на засіданні літературної студії при Спілці письменників УРСР, вони доволі швидко виявили, що мають нетипові мистецькі смаки: Ярополк вже доволі впевнено писав «у шухляду» коротенькі фантастичні оповідання, Василь же тяжів до створення дуже незвичайної містичної поезії.

Учасники літстудії під керівництвом одного з визнаних метрів сучасної української літератури навчалися писати «звичайну» прозу в стилі радянського соцреалізму – то що ж було робити в їхніх лавах цій парочці? До того ж назвати Ярмошка повноцінним киянином було неможливо, оскільки жив він у Козині[103]. Отож мотатися щосуботи до Києва заради того, щоб дратувати учасників літстудії незрозумілою їм поезією?.. Навіщо?

Годі й дивуватися, що вже на третю зустріч Ярополк запропонував:

– Послухай-но, Васю: я прозаїк, ти поет, але ж ми обидва – фантасти!.. Це твоя мама всього лише прибиральниця в санаторії, а у моїх батьків є кінці в товаристві «Знання». Якщо я переговорю з татом, то йому, можливо, вдасться вмовити тамтешніх знайомих, щоб нас запустили в якесь їхнє приміщення. Поки що для початку нам багацько не треба: скромною кімнаткою обійдемося. Ти як гадаєш, га?..

Звісно, Василь Ярмошко палко підтримав такий варіант. Але він навіть припустити не міг, що кімнатку для суботніх зустрічей їм виділять аж у самому київському планетарії! Коли ж дізнався, що цей заклад займає величну будівлю колишнього Олександрівського костелу[104] на вулиці Челюскінців[105] – його захвату не було меж! Адже перетворений на планетарій костел символізував в його очах переможний поступ науки, а назва вулиці – підкорення все нових і нових просторів.

Отож його внеском у справу створення КЛФ стала назва «Обрій».

– Чому так?.. А тому, що декларуючи таку назву, ми намагатимемось вийти за обрії як мислимі, так і немислимі! От чому.

Від цього пояснення Ярополк був у захваті. Отож сьогодні, на п’ятий день вересня 1970 року, молоді люди й зібралися у виділеному їм підсобному приміщенні київського планетарію на найперше організаційне засідання КЛФ «Обрій». Сьогодні їх було лише двоє – прозаїк-початківець і поет-початківець. Але ж обидва сподівалися, що зростання кількісного складу їхнього клубу – це лише питання часу… Авжеж, це так і є!

Лондон, 7 листопада 1970 року

Ось і знов настав цей календарний день. Тільки тут, у столиці Великої Британії, це нічим особливим не прикметна субота, а в Радянському Союзі, звідки йому вдалося втекти, сьогодні чи не найбільше свято – річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції.

В усьому СРСР, так. Зокрема, і в рідному Києві, де лишилася мама. Цікаво, як там поживає старенька?.. Навіть якби була можливість безпосередньо спитати про це, то хоч би як їй було кепсько, вона б відповіла: «Все гаразд, Толю, все у мене гаразд. Аби тільки у тебе