Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

Мефодійович. – А як же було не спровадити, якщо таке от молоде нахабне теля приходить до тебе й починає скиглити: да-а-айте кварти-и-иру та й да-а-айте кварти-и-иру!.. Отож і довелось її поперти. Якщо вона з Москви приїхала, то це ще нічого не означає. Нехай знає, що ми тут, у Щорсі, теж не ликом шиті. Ну, отож хай собі забирається геть під три чорти.

– А куди?! Куди саме вона забралася?! – від явного нетерпіння начальник оргвідділу аж підстрибував на місці.

– Кажу тобі, не знаю! Либонь, пішла собі на станцію та й поїхала кудись… А куди саме – то не моє діло! Нехай забирається, куди хоче.

– Е-е-ех, Мефодійовичу, Мефодійовичу… Лагідніше треба до народу ставитися, лагідніше! З більшим розумінням чи що?..

– Тобто?! Квартиру цій нахабі дати чи як? Чи що ти маєш на увазі?

– Ну-у-у… Квартиру не квартиру, а затримати її у нас не завадило б.

– А нащо, га?! От скажи, нащо?

– Ну, ясне діло, нащо! – на пухких губах начальника оргвідділу розквітла масна посмішка.

– Та-а-а!.. Нащо тобі ця ліміта московська? Тобі що, місцевих замало, га?

– Замало не замало, а свіжатинки не тільки тобі хочеться.

– Ну гаразд, гаразд, годі слини в моєму кабінеті розпускати, паскуднику! Прийде ще до нас не одна дівка, не переживай. А тепер йди собі, справами займайся. Це у мене прийом з особистих питань скінчився, а у тебе ще сорок п’ять хвилин робочого часу.

Оскільки той продовжував тупцювати на місці, довелося мовити суворо:

– Йди, кому кажуть!..

Сумно зітхнувши, начальник оргвідділу грюкнув вхідними дверима. А Лук’ян Мефодійович похвалив себе за прозорливість. От він же так і знав, що витурена з московського ДОКу № 3 лімітчиця Барсукова Маргарита Степанівна неодмінно впаде в око ще комусь із працівників їхнього виконкому! Вона просто не може не приглянутися, настільки мила, прекрасна та свіжа… А те, що з іноземцями вешталася… з гаїтянцями та з різними іншими… Ну то й що?! Хіба негри – це нелюди якісь?! Якщо виходити з принципів пролетарського інтернаціоналізму – то зовсім ні. Навіть навпаки: вони справді могли навчити всяким цікавим штукам, якими сьогодні вночі дівчина потішить його, Лук’яна Мефодійовича.

Отут і варто пам’ятати, що хоча він і є заступником голови райвиконкому, проте, по-перше, за посадою голова вищий від нього, а по-друге, тут поруч працюють молодші й так само доволі впливові кадри – наприклад, той-таки начальник оргвідділу. Хтозна, чи не віддасть ця лімітчиця перевагу молодшому перед впливовішим?! Але ж Лук’яну Мефодійовичу дуже-дуже хотілося «скуштувати» її першим!.. Потім нехай робить що захоче – але ж потім, не тепер.

Він раптом настільки розхвилювався, що відчув перші симптоми стисненого дихання. Клята астма! Цього ще тільки бракувало… Намагаючись не панікувати, товариш Калащук різким рухом відкрив верхню шухляду тумби монументального письмового столу, видобув звідти картонку з цукром-рафінадом і флакончик солутану61, накапав трохи ліків на кубічну рафінадинку, закинув до рота, заплющив очі й сидів так, аж доки дихання повністю не нормалізувалося.

Що це з ним відбувається?! Коли вони з лімітчицею домовлялися про побачення, нікого в кабінеті не було, їхньої розмови ніхто не міг почути. То з якого дива нервувати?.. Усе буде добре. Зараз він завершить усі справи, потім піде додому, неквапом приготує вечерю. Потім у гості прийде вона – Барсукова Маргарита Степанівна, новоявлена красуня, яку під час фестивалю молоді та студентів всебічно «просвітили» іноземні гості. І все у них буде прекрасно, просто шикарно!

Все-все-все…

* * *

Дівчина справді з’явилася, як і було домовлено – рівно о восьмій годині вечора, немовби кинувши погляд на витіювато вирізьблені ходики із зозулею, що цокотіли на стіні у вітальні. Саме коли зозуля прокукувала вісім разів – от тоді й подзвонила в двері його окремої холостяцької квартирки.

До речі, тепер – увечері – вона здавалася ще гарнішою, ніж удень. Мабуть, таке відчуття виникало через те, що одутлість її щік загадковим чином зникла. Або через манірні лайкові рукавички з довгими, до середини передпліччя розтрубами.

– Ого-о-о, пусічка, до чого ж шикарно ти постарався! – вигукнула вона, побачивши любовно, зі знанням справи накритий стіл. – Ну що ж, я теж постаралася і сподіваюсь, що мій вибір ти схвалиш.

Слідом за тим з пошарпаної фанерної валізки, поставленої на стілець, з’явилася пляшка п’ятизіркового вірменського коньяку «Арарат».

– Ого! Ну, ти підготувалася так само добре, якщо не краще, – відповів Лук’ян Мефодійович, уважно розглядаючи напис на етикетці й додатково відзначивши подумки, що шепелявість дівчини загадковим чином зникла разом з одутлістю щік. – Але стривай-но… Як ти там мене назвала?

– Пусічкою. Мене так один студентик-англієць62 називав. Не думаю, що це щось погане, скоріш навпаки хороше.

– Ну гаразд, пусічка – то хай буде пусічка. Я хотів про коньяк сказати.

– А-а-а, це… – вона замріяно звела очі до стелі. – Це мені від одного вірменина перепало вже нещодавно.

– Хороший коньяк! Я думав, ти горілку принесеш чи вино, а ти…

– А мені дуже квартира потрібна. Отож я й вирішила: навіщо жмотничати? Принесу те, що маю. Якщо є «Арарат» – принесу «Арарат».

Лук’ян Мефодійович кивнув автоматично, бо раптом подумав про своє… і від цих думок зробилося аж надто незручно. Проте цікавість виявилася сильнішою за сором, і він спитав:

– Скажи, Маргарито, а-а-а… можна у тебе про дещо дізнатися?

– Про що саме?

– А-а-а… А чи правду кажуть, що у вірмен, у грузинів… ну-у-у, що у кавказців загалом їхня штучка коли набухає, то стає такою… бугристою? Ну-у-у, от як кукурудза вся в бугорках, приміром. І тому дівок до них так і тягне, так і тягне, як мух на стерво…

Спочатку вона не зрозуміла, однак коли второпала, то розреготалася аж до дикої гикавки. Ображений Лук’ян Мефодійович прошипів крізь зуби:

– Припини, негайно припини це, чуєш?..

– Ой, вибач, пусічка… Ой, не можу!.. Ой… – вона нарешті взяла себе в руки. – «Кукурузка» між ніг, кажеш?.. Ой, ну… ви, чоловіки, і смішні!.. Ви таке вигадаєте, таке… що й на вуха не налазить.

– Отже, ні?

– Та, звісно ж, це дурня. Втім, якої тільки дурні люди не вигадують… Особливо чоловіки. А ти, пусічка, так легко на дурню повівся. Хоча, здавалося б, і немолодий вже, з життєвим досвідом і при посаді.

– А ти мене точно не піддурюєш?

– Знаєш, за що наші дівчата недолюблюють наших же чоловіків? – Маргарита раптом посерйознішала.

– І чому ж?

– Бо ви до нас ставитеся несерйозно. От скажи, чим ми