Шиян Анатолій - Баланда, Шиян Анатолій

Прохор легко піднімав на плечі великі мішки з картоплею, зносив їх до човна. Віра й сестра Марія визбирували з городу гарбузи.

Прохор сів потім за весла, поплив рікою, а вслід йому потай дивилася Зінька. В очах її було стільки болю й муки, що вона уникала зустрічатися поглядом з Ольгою, щоб не розкрити перед нею свого настрою, своїх стривожених дум.

Надвечір вся картопля була викопана й зібрана в мішки, залишилось на городі тільки соняшничиння. Нехай сохне. Колись, вільним часом, прийде сюди Зінька, позламує його, принесе кілька в'язок додому — згодиться паливо на зиму.

— Може, й ми, Зінько, картоплі напечехмо?

— Сірників не взяли.

— Ля дістану... Бачиш, скільки багать навколо.

Ольга позичила в сусідів сірники, розпалили багаття, накидали в нього картоплі, але поласувати Ользі не довелось, бо прийшов сюди заклопотаний Єгор Шульга.

— Добре, що розшукав тебе. Збирайся, Ольго. Тебе ждуть.

— Хто?

— З окружкому якісь там прибули...

Ольга бачила, що Єгор чимсь невдоволений. Глянувши йому в очі, вона .розгадала причину того невдоволення й усміхнулась.

— І коли вже я тебе відучу... Знову ревнуєш?

( — І зовсім не ревную,— сказав Єгор, одвівши погляд.— Нахабний якийсь. "Ми,— каже,— з нею разом працювали... Я їй — найкращий друг". А може, вій такий друг, що я б йому показав дорогу назад! Друг!

— Скажений ти, Єгоре. А говорили вони тобі, чого прибули?

— Не говорили, та я й не розпитував...

— Зараз про все дізнаємось. Ну що ж, Зінько, доведеться тобі самій побути на городі.

— Я залюбки побуду. Трохи втомилась, то відпочиватиму, а за тим картопля спечеться. Побачиш батька, нагадай йому про підводу.

— Добре. А печену картоплю я дуже люблю. Прийду їсти.

— Якщо оті друзі не затримають.— І Єгор махнув рукою Зіньці. Бувай, мовляв.

Ольга взяла його за руку, і обоє вони пішли понад берегом, а на них дивилася Зінька й думала:

"Ось у них є щастя... Люблять одне одного, і ніщо, і ніхто їм не заважає любитися. Рада я за них. Під Новий рік справлять комсомольське весілля і житимуть, діток матимуть".

Згадка про дітей різонула Зіньку по серцю, наче доторкнулась вона ненароком до глибокої, ще не загоєної рани.

Надокучливо минав час. Зінька підкладала в багаття сухе бадилля і спостерігала, як швидкі гарячі язички спритно просочувались між сухими стеблинами, з'єднувались між собою, курілись димом і спалахували потім жарким полум'ям. Такими ж жаркими в ці хвилини були думки Зіньки, тільки обпікали вони не стеблини, а душу, завдаючи їй ще нових страждань.

"Чому? Ну чому навіть не глянув на мене? А я ж його давно не бачила, давно не розмовляла з ним. Невже все так швидко забув, і його не мучить совість, і йому зовсім не шкода мене? А як він мене колись голубив, які слова ласкаві говорив, і все те минуло, мов сон... Наче того й не було зроду".

Зінька вигребла паличкою з жару кілька чорних готових картоплин і, обпікаючи пальці, взяла одну з них у руки, обчистила. Гаряча корпчиево-жовта корка захрустіла на зубах.

Сонце схилялось до обрію, а на город не з'являвся ні батько, ні та підвода, яку він мав найняти. Чи той візник десь забарився на своїй роботі, чи, може городину перевозить іншим людяхМ та не впорався вчасно й приїде, можливо, тоді, як звечоріє зовсім.

Все одно Зінька буде його ждати. Ще раз, а може, й двічі Прохор припливе човном. А що це там роблять Віра з Марією?

Вони вкривають бадиллям мішки з картоплею, гарбузи, качани капусти і йдуть додому.

"Значить, сьогодні не буде тут Прохора,— думає Зінька, і тривога стискає їй груди. Та ще жевріє надія.— А може, буде? Як добре було б, коли б приїхав він човном. Може, він боявся зі мною привітатись тому, що могла те.все помітити Віра, а не буде дружини — він підійде до мене".

Зінька вже не зводить з річки очей. І те, що надворі вечоріє, не страшить її. Навіть приємніше буде зустрітися з ним, коли зовсім стемніє, щоб жодна душа не помітила їхньої зустрічі.

Все менше на городах і людей, і вогнів. Засвітилися в небі перші зірки.

"А може, й мені вкрити картоплю бадилляхМ та піти додому, дізнатися, в чому справа, чому не прибув сюди батько?" Зінька хотіла було вже здійснити свій намір, коли це зашелестіло соняшникове листя і на межі з'явилася знайома чоловіча постать.

— Зінько!

Перехопило подих, не могла вимовити й слова, тільки очі дивилися на нього жадібно, тільки серце ладне було вирватися з грудей і птицею полинути йому назустріч.

Він підійшов до багаття.

— Картоплю печеш?

— Спекла... Може, почастувати?

Зіньці добре, що він прийшов нарешті до неї, але ждала вона іншого. їй хотілося, щоб він, як і раніше, обняв її, приголубив, запитав про здоров'я, поспівчував горю, що спіткало її. А те горе мусило вразити і його, завдавши жалю, а може, й каяття.

Та Прохор не обняв її, а сів коло багаття, підклав сухого бадилля. Полухм'я збільшилось, освітивши його лице. Зінька помітила, що він схуд за цей час. На нього тягнуло димком, і Прохор одганяв його рукою, мружив очі, але не пересідав на зручніше місце.

— Я знаю все... І як ти з яблуні впала, і як хворіла потім, і як тебе рятували в лікарні. Ти, Зінько, пробач, що не міг тебе тахМ навістити.

По тому, як говорив він ці слова, не дивлячись їй в очі, по його журно схиленій голові, освітленій полум'ям багаття, Зінька відчула, що він щиро жаліє її; жаліє тільки — чи ще й любить хоч трішечки? Саме цієї любові чекала вона від нього, збентежена, сповнена якогось передчуття й надії.

А він поки що мовчав. Мимоволі пригадалася зустріч, коли він кидав у неї слова, мов каміння, і слів тих, і образи тієї, мабуть, довіку їй не забути.

"Ні, забула б усе, витравила б з свого серця образу і ніколи б не нагадала йому про те, коли б же він знову став таким, як раніш, і так любив мене, як раніш".

Зінька пам'ятає зустрічі світлі, коли їй здавалося, що більшого щастя не існує в світі, більшої радості немає на землі. То були найкращі дні в її житті. Невже їх втратила вона навіки? Невже їм вороття немає й не буде?

"Прохоре! — хочеться крикнути їй, кинутись до нього, впасти йому на груди, відчути знову тепло його ніжної долоні.— Прохоре, не губи мене... Пожалій, бо пропаду я з журби за тобою!"

Але Зінька кріпилася, Зінька ждала, що він їй скаже сам.

— Хочеш, Зіню, я допоможу тобі картоплю перевезти. Човен у мене добрий... Заберу там у себе трохи, а потім твою городину навантажу. Хочеш?

— Прохоре... Ти не про це хотів говорити зі мною. Я чую серцем. Чому мовчиш? Чому криєшся від мене? Говори все, що в тебе на душі. Я зрозумію...

— Зіню! — промовив він ГОЛОСОІМ, в якому звучала тепла нотка.— Зіню, мила ти моя, люблю тебе й досі, але ми мусимо розійтися... Назавжди... Я слово дав дружині. Та й чоловік твій незабарохм повернеться. Треба наїм припинити... Нічого не вдієш... Забути треба все, що було між нами.

Краще б не говорив він їй цих слів, не вбивав останніх її завітних мрій.

— Як забути? Хіба можна забути щастя? Іди від мене... Іди, Прохоре, мені легше буде.

Прохор підвівся па ноги, зітхнув важко, сказав:

— Прощай, Зінько...

Вона не в змозі була вимовити й слова, тільки дивилася, як круті плечі його зачепили соняшникове шорстке листя і загубилися в ньому. А дорогою, поскрипуючи немазаними колесами, наближалася підвода, на якій пізнала Зінька свого батька.

Догоряло, вкривалось сірим попелом і поволі згасало багаття, ховаючи в гарячих жаринах добре спечену картоплю.

Дивний сон приснився Аркадію Павловичу, і він ніяк не міг його розгадати. Наче він, молодий та дужий, їде па сивому гривастому коні, а слідом за ним біжить у самій білизні Карпо Нехльода, благає зупинитися, але кінь не підкоряється, мчить ще швидше. Та раптом перед ним — провалля, глибоке, темне, страхітливе. Кінь зводиться на диби, а він, старий Шумейко, не втримавшись, летить у ту безодню і прокидається від страшного сну.

Занепокоєний вийшов Аркадій Павлович у сад. На доріжках і на вогкій від ранкової роси траві лежало вогке мертвіюче листя. Воно опадало без вітру — листок за листком, все більше оголюючи дерева.

"Ну до чого цей сом?" — думав старий Шумейко, і на душі в нього було тривожно, бо він вірив у сни і вважав, що дивний сон має принести йому якесь нещастя. Але яке? Коли? Від кого? "Може, щось трапилося з Карпом?"

Пригадалась йому зустріч із зятем на побаченні в повітовій в'язниці, де Карпо відбував кару.

Дуже схуд зять, заріс бородою, став на вигляд страшний, мовчазний і злий. Він сердився на дружину і на тестя, дорікав, що ніхто до нього не навідується, не приносить передач.

Аркадій Павлович обіцяв підтримувати зятя харчами, але ось минуло два місяці, а ніхто не провідав засудженого. І почуття сорому ворухнулося в душі Шумейка.

"Треба буде послати Прохора або Марію. Нехай щось одвезуть йому. Може, колись він іще мені пригодиться. А сон не простий. Певне, щось трапилося з Карпом".

Та сумніви його розвіялись, коли на подвір'я увірвався захеканий Демид Плахотка. Наче шпичака хто загнав одразу в хазяйське серце. Кожного разу поява цього мірошника приносила нещастя чи великі неприємності.

— Хазяїне! Ви вдома?.. Ви нічого не відаєте, нічого ще не знаєте?

Аркадій Павлович, насупивши брови, ждав. Само собою почало смикатися повіко, блідло лице.

— Я так і думав: хто вам про це скаже — Рубан, чи Кіндрат Олійниченко, чи, може, старий Шульга, а чи Головатий? Всі б вони за горло вас схопили, бо заздрять вам, багатству вашому. Я знаю...

— Говори! — ледве стримуючи злість, наказав Шумейко.— Говори одразу все. Не дратуй!

— Що говорити, хазяїне? Треба захищатися від них, треба рятувати своє добро.

Старий Шумейко ще більше зблід. Очі його вже засвічувались холодним блиском невгамовної люті, дужче смикалось повіко, зводились на переніссі густі, кущуваті брови.

— Всі вони там?

— Усі, хазяїне. Та не самі... Якісь представники з міста, і міліція там, і Ольга Ярош там. Господарюють, наче у себе вдома.

— Прохоре! — закричав старий Шумейко голосом, якого ще ніколи не чув мірошник.— Прохоре, до млина!

Прохор з'явився на ганку в той момент, коли оскаженілий батько, стиснувши великі жилаві кулаки, рушив з двору, сліпий у своїй безтямній жадобі відстояти своє добро.

Ще здалеку Шумейко помітив на подвір'ї млина гурт людей. Немов коршак, вдивлявся він далекозорими очима, пізнаючи всіх, про кого розповів йому мірошник.