Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

тяг далі Кри­воніс ста­ре­чим дри­жа­чим го­ло­сом, ще й при­шам­ку­вав, зовсім буцім ста­рий дід.

- Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя но­га не бу­ла тут, в ка­зар­мах, а то я те­бе зацькую со­ба­ка­ми. Геть з дво­ру! Ви­пустіть на йо­го влов­чих со­бак, ста­рих хортів! - крик­нув Єремія.

Кривоніс на­тяг на чуп­ри­ну яло­мок без вер­ха, підби­тий вітром, в кот­ро­му бу­ла дірка на дірці, і пош­кан­ди­бав так шви­денько з дво­ру, що тільки скор­че­на но­га на ми­лиці, за­ку­та­на в ганчірки, мелька­ла зза­ду.

Єремія виїхав з дво­ру і на окопі знов уг­лядів здо­ро­вецько­го стар­ця. Ста­рець сидів на окопі, не­на­че стриміла ко­пи­ця сіна. Вглядівши кня­зя на коні, ста­рець підмос­тив під скар­лю­че­ну но­гу де­рев'янку, підвівся, ски­нув щось схо­же на шап­ку і вкло­нив­ся до землі Єремії. Один по­рожній ру­кав дран­ки теліпав­ся на повітрі. Си­ва куд­ла­та чуп­ри­на стриміла на підго­леній го­лові, не­на­че кущ вер­бо­ло­зу. То був Вов­гу­ра. Він схо­вав ліву ру­ку під со­роч­ку і зу­мис­не мет­ляв по­рожнім дра­ним ру­ка­вом. Князь, зди­во­ва­ний страш­ною здо­ро­вецькою пос­тат­тю стар­ця, на од­ну мить спи­нив ко­ня.

«Ну та й здо­ро­ви­ло яке! Ото як­би собі на­гар­ба­ти та­ких ве­летнів у військо!» - по­ду­мав Єремія.

- Де ти, «лай­дак», за­гу­бив ру­ку? - гук­нув князь.

- Над річкою Ста­ри­цею, яс­но­вельмож­ний па­не! По­дай­те ми­лос­тин­ку убо­го­му каліці за спа­се­ння своєї душі, за вічний спокій своїх ро­ди­телів…

Але князь вже не слу­хав стар­ця й по­ка­тав ко­нем в місто.

Проїжджаючи ко­ло церк­ви, він знов уг­лядів двох старців-калік. Во­ни сиділи на схо­дах ко­ло бра­ми і грілись на сонці. Ко­ло воріт ка­то­лицько­го мо­нас­ти­ря князь знов на­ди­бав стар­ця з по­каліче­ною но­гою.

- Ще й досі не пе­ре­дох­ла та каліч, що я по­калічив під Лу­ком­лем та над Ста­ри­цею, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись в па­лац на обід. - Сьогодні ба­чив аж п'ятьох старців-калік з ко­заків. Один, бестія, та­кий здо­ро­вецький, як віл, а но­гу во­ло­чить, не­на­че при­би­тий со­ба­ка, ще й один по­рожній ру­кав мет­ляється на вітрі. Не­хай хо­дять по се­лах та на­га­ня­ють стра­ху та жа­ху на лю­дей, щоб не за­бу­ва­лись про панську ка­ру.

- Та й я ба­чи­ла двох страш­них старців, як їзди­ла до костьолу. Шку­тильга­ли на ми­ли­цях че­рез греб­лю.

В той час в світли­цю всту­пи­ли князівські ста­рос­ти в маєтнос­тях.

- А що ви мені ска­же­те? - спи­тав Єремія.

- Те ска­же­мо, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що між хло­па­ми щось коїться, та не відаємо, що та­ке. Хло­пи вже не так пос­лу­ха­ють, а ті лю­де в оса­дах, що вже їм ми­ну­ли стро­ки вільго­ти, чо­мусь не хо­тять да­ва­ти по­датів, несп­рав­но да­ють оч­ко­ве, од­сип­не, по­дом­не.

- О ли­хо їх ма­тері, ко­ли так! То заб­ра­ти од їх си­лою де­ся­ту част­ку то­ва­ру, овець, бджіл та уся­кої пашні. Беріть си­лою! Гра­буй­те бестій!

- Добре, яс­но­вельмож­ний кня­зю. А ще вчо­ра зігна­ли ми лю­дей на шар­ва­рок, підга­чу­ва­ли греб­лю на Сулі. Ба­га­то лю­дей не поп­ри­хо­ди­ло, а з тих, що поп­ри­хо­ди­ли, п'яте­ро збун­ту­ва­лось. По­ки­да­ли ро­бо­ту, по­ча­ли нас кляс­ти в батька - в матір, по­би­ли при­го­ничів і да­ли дра­ла в ліс.

- А то що за на­ха­би! Ха­пай­те їх та за­ки­дай­те в тюр­ми, за­би­вай­те в кай­да­ни, а потім лупіть ба­то­га­ми, скільки мо­га! Я виб'ю з їх дур­них голів той вільний дух.

- Пригоничі та­ки впійма­ли двох здо­ро­вих, вже дійшлих па­рубків і од­но­го гос­по­да­ря й скру­ти­ли їм ру­ки цур­ка­ми, - ска­зав уп­ра­ви­тель.

- Постинати їм го­ло­ви за­раз, на страх усім хло­пам! Клич­те ка­та й ведіть їх на май­дан до схиз­ма­тицької церк­ви. Я сам ту­ди за­раз при­бу­ду. Зга­няй­те хлопів на май­дан! Пошліть кли­кунів! - кри­чав князь.

Через го­ди­ну князь прибіг на коні. Пригінчі при­ве­ли трьох се­лян з скру­че­ни­ми на­зад ру­ка­ми. Військові шлях­тичі при­ко­ти­ли до цвин­та­ря пе­ред са­му цер­ков­ну бра­му ко­лод­ку. Уп­ра­ви­телі зга­ня­ли на­род, пос­ла­ли кли­кунів по ули­цях, самі їзди­ли, вик­ли­ка­ли, але ні од­на жи­ва ду­ша не вий­шла на май­дан. Тільки з церк­ви вий­шов свя­ще­ник і бла­гав кня­зя, щоб дав дозвіл вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти лю­дей, за­суд­же­них на смерть. Князь прог­нав свя­ще­ни­ка.

- Не мішай­ся, по­пе, не в свої ли­ка! Ти і втям­ку не маєш про мої спра­ви! Іди собі до церк­ви та там і ха­ра­мар­кай мо­лит­ви, хоч роз­пе­ре­жись. Тут тобі не місце! - крик­нув князь до свя­ще­ни­ка.

Прийшов і кат з со­ки­рою, най­ня­тий та­та­рин, кот­ро­го Виш­не­вецький дер­жав при своєму дворі на хар­чах. Трьом чо­ловікам зв'яза­ли ру­ки й но­ги, пок­ла­ли го­ло­ва­ми на ко­лод­ку, і кат в од­ну мить пос­ти­нав їм го­ло­ви. Жовніри по­заст­ром­лю­ва­ли го­ло­ви на палі й пов­ко­пу­ва­ли палі на трьох ца­ри­нах над трьома би­ти­ми лу­бенськи­ми шля­ха­ми на страх хло­пам. Єремія звелів ки­ну­ти три тру­пи на май­дані, їх не­за­ба­ром опа­ли со­ба­ки та вкри­ли во­ро­ни і об­цо­ко­та­ли до кісток ще до ве­чо­ра. Ба­га­то сліз про­ли­ло­ся в Луб­нах на тих чу­дер­нацьких ди­ких по­хо­ро­нах. Ми­нув який час, а пан­щанні лю­де все по­ма­леньку тіка­ли і десь зни­ка­ли, не­на­че їх зем­ля пог­ли­на­ла. Самі Єреміїні військові, між кот­ри­ми ціла по­ло­ви­на бу­ли ко­за­ки й пра­вос­лавні, по­ча­ли зби­ра­тись вночі до­ку­пи і про щось ше­потіли поміж со­бою.

Кривоніс та Ли­сен­ко-Вов­гу­ра з своїми де­сятьма то­ва­ри­ша­ми, що по­пе­ре­одя­га­лись за старців та калік, осе­ли­лись в той час у здо­ровій діброві над са­мою Су­лою, в го­рах, в страш­но­му бес­кетті. Там по­над бе­ре­га­ми стриміли пок­ру­чені ла­мані го­ри з гли­бо­ки­ми кру­ти­ми яра­ми та за­па­ди­на­ми. Яри бу­ли такі узькі та гли­бокі, не­на­че пе­че­ри. Густі ліси вкри­ва­ли го­ри й яри, не­на­че гус­те ру­но, в кот­ро­му навіть бу­ло труд­но пролізти лю­дині, а ко­нем не мож­на бу­ло проп­ха­тись ніза­що в світі. Тільки звірі ви­ли в тих пу­щах та нет­рах, та хлю­па­лись боб­ри та вид­ри в тихій річаній воді по­над бе­ре­га­ми. В ті пущі не за­хо­ди­ла ніко­ли ні од­на жи­ва ду­ша.

Лисенко-Вовгура й Кри­воніс ви­ко­па­ли собі там пе­че­ри в гли­бо­ко­му яру, а їх то­ва­риші по­ви­ко­пу­ва­ли собі пе­че­ри в інших узеньких та дов­гих ярах поб­ли­зу од їх. Усі во­ни по­одя­га­лись в старі зас­мальцьовані чер­нечі кап­та­ни та чорні пос­луш­ницькі ша­поч­ки. Усі во­ни уда­ва­ли з се­бе ченців, що по­ви­хо­ди­ли з мо­нас­ти­ря у ліс спа­са­тись в ски­тах в са­мо­тині.

Була неділя. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Кри­воніс та Ли­сен­ко по­ра­лись ко­ло пе­чер. Ли­сен­ко приніс відро во­ди з ко­пан­ки. Кри­воніс за­то­пив на припічку, ви­ко­па­но­му в ку­точ­ку пе­че­ри. Над цією піччю був встав­ле­ний бов­дур, вип­ле­те­ний з ло­зи і об­ма­за­ний гли­ною. Дим йшов у вивід і зап­лу­ту­вав­ся си­ви­ми клуб­ка­ми в густій ліщині та брус­лині. В пе­чері по один бік під стіною ле­жа­ла ку­па су­хо­го жов­то­го лис­ту; то бу­ла Кри­во­но­со­ва постіль. В го­ло­вах замість по­душ­ки ле­жа­ло зв'яза­не дран­тя, дра­на сви­та та шап­ка. На гли­няній стіні лиснів не­ве­лич­кий об­ра­зок. На припічку сто­яв гор­щик та мис­ка. Кри­воніс