Артур Конан Дойль - Спогади про Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

style="">- Щось подібне я й сподівався знайти,- мовив він.- Звичайно, ми ще не знаємо, в яких стосунках перебували Алек Канінгем, Вільям Керван та Енні Морісон. Але пастка, наставлена на Вільяма, була дуже хитрою. Я певен, що ви раді будете простежити родинні риси в літерах «р» та хвостиках у літер «д». Літери «і» без крапок у почерку старого теж прикметні. Гадаю, Ватсоне, що наш тихий відпочинок на селі вдався якнайкраще, тож завтра я, безперечно, повернуся на Бейкер-стріт, сповнений свіжих сил.

 

ГОРБАНЬ

 

 

Одного літнього вечора, через кілька місяців після мого весілля, я сидів біля каміна, докурюючи останню люльку й дрімаючи над якимось романом; буденна робота виснажила мене до краю. Дружина вже піднялася до себе, та й стук дверей, що зачинялися, дав мені знати, що слуги теж порозходились. Я підвівся з крісла й почав витрушувати люльку, аж тут несподівано пролунав дзвінок.

Я позирнув на годинник. Була за чверть дванадцята. Навряд, щоб такої пізньої пори завітав якийсь гість. Напевно, кличуть до пацієнта й доведеться сидіти біля нього цілу ніч. З незадоволеним виглядом я вийшов до передпокою і відчинив двері. На превеликий мій подив, за порогом стояв Шерлок Холмс.

- Ватсоне,- мовив він,- я дуже радий, що ще застав вас.

- Ласкаво прошу, любий мій друже!

- Ви здивовані, й зрозуміло, чому... Але бачу, що вам полегшало на серці. О, бачу, ви досі курите аркадійський тютюн, як і за парубочих літ... Помилки бути не може: на вашому вбранні той самий пухнастий попіл. До того ж, неважко визначити, що ви звикли до уніформи, Ватсоне. З вас ніколи не вийде справжнього цивільного, доки ви не кинете цієї звички носити хустинку за рукавом. Чи можна у вас заночувати?

- Будь ласка!

- Ви казали мені, що у вас є кімната для самотнього гостя, і я бачу, що зараз вона порожнює. Про це свідчить ваша вішалка для капелюхів.

- Буду радий, якщо ви заночуєте в мене.

- Дякую. Я повішу капелюх на оцей вільний гачок. Даруйте, але мені здається, що у вашому домі побував майстер. Щось, напевно, сталося... Сподіваюсь, не водогін?

- Ні, це газ.

- О, так! Він залишив на вашому лінолеумі два сліди від гвіздків своїх черевиків, і саме там, куди падає світло. Ні, дякую, я вже повечеряв у Ватерлоо, але з задоволенням викурю з вами люльку.

Я простяг йому кисет, і він умостився проти мене, деякий час мовчки смокчучи свою люльку. Я знав, що лише якась дуже важлива справа може привести його до мене так пізно, й терпляче очікував, коли він почне розмову.

- Я бачу, вам доводиться багато працювати за фахом,- мовив Холмс, кинувши на мене свій проникливий погляд.

- Так, сьогодні у мене був важкий день...- відповів я.- Можливо, вам це видасться недолугим,- додав я,- але я справді не розумію, як ви про це дізналися!

Холмс усміхнувся.

- Я добре знаю ваші звички, любий Ватсоне,- мовив він.- Якщо ваші хворі мешкають поруч, ви ходите пішки, а якщо далеко - берете кеб. Ваші черевики, як я помітив, запилюжені, проте не забруднені. Отже, сьогодні у вас, безперечно, було багато роботи, й через те ви їздили в кебі.

- Чудово! - вигукнув я.

- Елементарно,- відказав він.- Це один з тих випадків, коли логік може вразити уяву свого співрозмовника, що не звернув уваги на якусь одну незначну річ, на якій і побудований увесь хід міркувань. Те саме можна сказати, любий мій друже, і про враження від деяких ваших оповідок, які захоплюють читача лише тим, що ви навмисне приховуєте від нього окремі подробиці. Але нині я сам перебуваю в становищі такого читача, бо тримаю в руках нитки однієї з найзагадковіших справ, яка здатна завести людський мозок у глухий кут. Мені бракує однієї-двох обставин, щоб доповнити ними свою версію. І я матиму їх, Ватсоне, матиму!

Очі його спалахнули, на худих щоках заграв рум’янець. У виразі його обличчя відбилася сильна, пристрасна вдача, проте лише на мить. Коли я знов поглянув на нього, то побачив немовби мертву індіанську маску. Багато хто називав Холмса не людиною, а машиною.

- У цій загадці є цікаві моменти,- провадив він далі.- Я навіть можу сказати - виняткові моменти. Я вже наблизився до її розв’язання, й з’ясувати залишається, гадаю, небагато. Якби ви погодилися приєднатись до мене на цьому останньому відтинку шляху, то змогли б зробити мені неоціненну послугу.

- З задоволенням.

- Чи зможете ви завтра вирушити зі мною до Олдершота?

- Так, звичайно. Моїх пацієнтів відвідає Джексон.

- Гаразд. Виїдемо з Ватерлоо об одинадцятій десять.

- Чудово. Я встигну домовитися з Джексоном.

- Тоді, якщо ви ще не дуже хочете спати, я стисло розповім вам, що сталося й що ми маємо зробити.

- Перед тим, як ви прийшли, я вже куняв... А тепер сон минув.

- Розповідатиму якомога коротше, але так, щоб не забути про жоден важливий момент у цій історії. Можливо, ви вже читали про той випадок,- я маю на увазі вбивство полковника Барклея з полку «Роял Манстерс» в Олдершоті, яке я нині розслідую.

- Ні, я нічого про те не чув.

- То, виходить, воно ще не встигло привернути до себе увагу. Сталося це лише два дні тому. Головні факти такі.

«Роял Манстерс», як ви знаєте,- один з найкращих ірландських полків у британській армії. Він успішно діяв і в Кримській, і в Індійській кампаніях і з того часу відзначався при будь-якій нагоді. До останнього понеділка ним командував Джеймс Барклей, хоробрий ветеран, що розпочав службу простим рядовим, за свою сміливість під час повстання сипаїв дістав підвищення і врешті став командиром полку, до якого прийшов колись новобранцем.

Полковник Барклей одружився ще тоді, коли був сержантом, і його дружина, в дівоцтві міс Ненсі Девой, була дочкою відставного сержанта. Звичайно ж, як ви можете собі уявити, дехто з офіцерів зустрів це подружжя,- для них ще надто молоде,- не дуже люб’язно. Однак молодята досить швидко звикли до свого оточення, і, як мені відомо, місіс Барклей завжди мала успіх серед полкових дам, як і її