Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

Банде был дан бой, в результате банда была выбита из селения, потеряв убитыми 150 человек. Затем банда разделилась на две партии, из которых одна отступила в Мошногорский монастырь».[264]

«Частями 11 дивизии, бойцами 2-93 кавполка, прибывшими в данный район (Мошны — Городище — Черкассы), банда Голого в три дня (3–6 ноября) была разбита 6 ноября… Сам бандит Голый скрылся с 17 бандитами в районе Млеева».[265] Наступне повідомлення чекістів спростовує попереднє: широкомасштабний бій продовжувався. Зі звіту Кременчуцької губернської ЧК від 7 листопада 1920 року довідуємося, що на підмогу Голому прийшли загони Кикотя, Марусі та Ярового, які зайняли села Байбузи та Будище: «Банда Кикотя имеет в Будищах и Мошнах около 300 конницы и около 100 пехоты».[266] Незабаром над’їхав і загін отамана Левченка.

Про події тих днів розповідав Дмитро Григорович Надточій, 1907 року народження, із с. Тубільці: «Голова Тубільської сільради Мусій Йосипович Шепель (по-вуличному дід Плаха), Федір Соломаха, дід Премьор очолили оборону Тубільців, ходили по хатах: «Давайте борони, чи хочете, щоб і нас тут били та палили?»

Я пас скот (на Покрову було), коли біжить березняківський повстанець, у шинелі, весь мокрий: «Хлопці, біжіть, хто має зброю, бо нас у селі б’ють будьонівці». Ми всі за зброю — що в кого було. Прорвалися будьонівці з Березняків — і на борони, дуже озлилися: то й тут бандитське село?! Спалили 360 дворів…

Селяни Березняків і Тубільців вийшли з вилами, багатші позносили дерев’яні борони і встелили ними (зубцями догори) підходи до села з боку Гоївки — можливого напрямку наступу кінноти. Будьонівці здійснили прорив між обома селами в районі млинів, була сутичка — тут засіли селяни. За вчинений опір командир будьонівського загону наказав: «Жґітє всьо моєй властью і моєй рукой!» Палило п’ять душ паліїв піками, вмоченими у щось легкозаймисте. Березняки спалили повністю (бо звідти пішла похватка на борони), Тубільці — частково, спалили околичні кутки Байбузівщину, Яремівщину, Безклубівщину, Виселку, Забір’я. Кожен куток мав від 30 до 50 хат. Мусій Йосипович Шепель заховався в плавнях, у мочарах, бо були б убили».[267]

«Червоні збирали ужинок: грабували, ґвалтували. Був у Тубільцях божевільний, потрапив під руку розпаленим переможцям — зарубали. Вживане у народі означення щодо денікінського війська «грабармія» можна повністю віднести і до червоної. Потрапило під червоний смолоскип і с. Велике Старосілля…»[268]

А ось що розповідав Сергій Іванович Торгало, 1901 року народження: «З с. Драбівки прибіг до Старосілля на куток Діжову підліток: «У нас банда Будьонного. Чоловіків забирають, дівок і бабів ґвалтують». Кілька чоловік згрупувалися за горбом і стрільнули кілька разів із куцопалів по будьонівцях, ранили командира. А тоді побачили дядьки, що буде непереливки, і втекли до лісу. Червоні заскочили до села і давай палити хати, застрелили діда Кундзіра, Ярему, Афоньку… Перестріли діда Сидоренка, питають: «А що то за частина тут проїжджала з рушниками та стрічками?» (про загін отамана Голого). «А хіба ви не знаєте? То Україна заміж за кацапа йде». Проїхали, призупинилися, поґелґотіли і повернулися, невідомо що задумали, коли — бабах. Вистрелили і кіньми потопталися, дід живучий був, кричав, але люди боялися рятувати».[269]

Попри ординську силу 1-ї Кінної, українські селяни не розступилися… Тим більше що на допомогу прийшли холодноярці. Один із них описав ті дні: «Горів Мліїв. Догоряли інші села. Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни у ліси, в укріплені монастирі… Навантажують присадкуваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців… Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.

Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці — москалі та китайці. З ними загін Черкаської ЧК — самі жидки.

Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і «бандитів», які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку. До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили…

Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — тіла застрелених селян, жінок, дітей. «Умиротворювали» москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло священика, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика — дружина і два малі хлопчики.

За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але переховалися хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя… Якась баба плачучи здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.

— То ще не всі… Панночку, панотця дочку, забрали до школи з іншими дівчатами…

Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина «воєнної здобичі», покинута червоним обозом, щоб легше було втікати.

У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що виносив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі — шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. «Товаріщі» «потішалися» ними, видно, «на зміну», а потім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.

— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.

З важкою душею вертаємося під ліс.