Микола Васильович Білкун - Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун

Сталося те, чого найбільше боявся Гартман. “Сіль землі” виходила невеликим тиражем, бо друкувала лише біржові новини, статті на економічні теми, які могли зацікавити лише вузьке коло читачів. Але від цього вузького кола дуже багато що залежало. Й президент, кожного ранку знайомлячись з пресою, починав саме з “Солі землі”.

Тепер, на думку Гартмана, Живокіста могли чекати які завгодно неприємності. Він навіть почав подумувати, чи не віднести йому магнітофонні стрічки й знімки, якими він лякав Живокіста, до одного місця. Думав Гартман рівно сім хвилин і поклав собі, що зробити це буде не пізно й завтра вранці. Він купив “Незалежну газету” і, читаючи її, трохи заспокоївся. “Незалежна газета” логічно, хоч і трохи запально, як і личить незалежній газеті, запитувала у вільних громадян вільного світу, що, зрештою, сталося? Невже вільний світ більше не вільний, невже в нашій вільній країні почали боятися золота так, як його бояться комуністи? Невже людина, яка має трохи зайвого золота, не має права піти й купити те, що їй сподобалося? До чого тут комуністи, московське, азійське, африканське чи ще там чиєсь золото? До чого тут таємні агенти, рука Москви й такі інші чергові блюда, які вже приїлися нашому читачеві? Звичайно, червоні, чорні й жовті як за кольором шкіри, так і за своїми політичними переконаннями люди малосимпатичні, їх треба переслідувати й невтомно знищувати. Але для чого ображати негідними підозрами людей, яких можна певною мірою вважати окрасою нації?

“Півгодини тому наш кореспондент узяв інтерв’ю у містера Живокіста на його віллі, якій позаздрив би перший-ліпший модерний сноб. (Далі, щоб відволікати увагу читачів від основного, тривав докладний опис вілли). Виникає питання: як може жити на такій віллі аскет і фанатик комуніст? Питання відпадає само собою. А в тому, що містер Живокіст не африканець і не азіат, у нашого кореспондента немає ніякого сумніву. Хтсг такий містер Живокіст? Ой, пробачте, любі наші читачі, ми так і не засвідчили вам цього поважного джентльмена. Справа в тім, що саме містерові Живокісту належать пакети акцій багатьох фірм, які так постриг сьогодні містер Живокіст. У містера Живокіста завелося трохи золота, і хто може заборонити йому купувати за це золото те, що він хоче? Гидко читати на сторінках поважних газет такі антидемократичні і, коли хочете, антиконституційні штуки. Що значить — призначити слідство, що значить — заборонити, що значить — примусити уряд втрутитись? Ким замовлялися подібні статті, хто платив за них? Порушувати основні норми нашого життя, втручатися в особисті справи бізнесменів, обмежувати бізнесмена в його діях — що це, як не прояви комуністичної моралі? Так, урядові варто втрутитися, призначити слідство й перевірити, чи не затекли струмки московського золота до редакцій деяких газет?”

У цьому місці Гартман хрюкнув від задоволення; Ні, він таки не помилився, порадивши Живокістові свого часу купити цю “Незалежну газету”. Хлопці там недаремно їдять свій хліб. Мабуть, вони варті й додачі.

Потім містерові Гартману довелося ще хрюкнути кілька разів, бо він натрапив на таке:

“Звичайно, підривні елементи почнуть допитуватися, звідки у містера Живокіста стільки золота? Що можна відповісти на таке запитання? Воно не етичне, від нього відгонить марксизмом. Це спроба взяти під контроль усіх наших бізнесменів. Чому ж газети не поцікавилися, звідкіля взялося золото в містера Корда, в містера Лебона чи в містера Мокфелера? Марксисти на такі питання відповідають простим і примітивним способом: експлуатація. Золото належить не тільки містерові Живокісту, золото належить усій нашій нації, усій країні, наймогутнішій, найбагатшій і найдемократичнішій країні в світі. Що ж, горе переможеним на біржі. Дужчий завжди перемагає слабшого, а сила завжди була девізом нашої нації”.

Гартман розумів, що “Незалежна газета” мусить писати те, що належить писати “Незалежній газеті”, й “Незалежна газета” не дасть ніякої гарантії, що хтось прислухається до її голосу, але настрій у Гартмана поліпшився. Дома маг-телефон сказав йому, що до нього телефонував містер Живокіст і просив потелефонувати пізніше. Гартман набрав знайомий номер і вельми здивувався, коли Живокіст почав промовляти “відвертим текстом”.

Справа в тім, що в найдемократичнішій, найпередовішій країні, де воля цінувалася понад усе, вже давно ніхто не розмовляв вільно по телефону. Цього правила дотримувався і Гартман, і Живокіст. Підслухування телефонних розмов вільних громадян вільної країни стало буденною нормою життя. І навіть закохані призначали побачення по телефону про всяк випадок, користуючись умовним шифром. Для людей справи телефон уже давно перестав бути добрим помічником. Він уже більше не економив час. Розв’язати будь-яке питання по телефону було дуже ризиковано. В кращому разі по телефону можна хіба що домовитись про інтимну зустріч, та й то без особливих гарантій, що’ в тому місці, де відбудеться ця зустріч, не буде вмонтовано мікрофона. Й раптом Живокіст бере трубку і спокійно, ніби домовляється про риболовлю у вихідний день, каже:

— Гартман, зберіть свою банду, візьміть грошей і шугоніть по редакціях цих мерзенних газет. Скажіть їхнім редакторам, що я не люблю, коли про мою особу ведуть мову в такому тоні. Знайдіть порядних адвокатів і зранку розпочніть процес проти двох-трьох самих язикатих. За наклеп, за дефамацію, за образу особи, ну, словом, адвокати знають, як повернути справу. Слухайте далі. Попередьте газетних королів, що коли вони не наберуться розуму, то завтра зранку я візьмусь за них, і з них полетить дрантя. Двох-трьох пустіть з торбами, це на ваш розсуд. Ви все зрозуміли?

— Я все зрозумів, — шанобливо відповів Гартман.

— Починайте, з богом! — сказав Живокіст і поклав трубку.

…Другого дня три чверті газет вийшли з фотографіями містера Живокіста, з фотографіями його вілли, з описами його інтимного життя, звичок та уподобань.

Журналісти сараною посунули на віллу нового короля. Але містер Живокіст не прийняв нікого, за винятком містера Ферча. До речі, містер Ферч ніколи не був журналістом. Він робив свій бізнес не на газетних шпальтах.

Мідас і Нуазе стояли біля вікна. Тепер це дозволялося. Більше не спрацьовувало реле й не падали завіси, маскуючи від чужого ока все, що робиться на