Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

Міцні, широкоплечі, вони тримали на плечах жердини носилок, на яких стояло зручне крісло. В ньому, безсило звісивши паралізовані ноги й руки, пихато сидів кардинал у пурпуровій мантії. Він вертів головою на тонкій шиї і колючим яструбиним поглядом оглядав усе довкола, втілюючи в собі незламну силу, яка нехтує навіть власною неміччю.

Городяни товпилися біля стін будинків і низько кланялися. Багато хто падав перед кардиналом на коліна, простягав руки, намагаючись торкнутися пальцями мантії, що спадала з носилок.

Попереду йшов герольд із дзвінкою трубою, увінчаною кольоровими стрічками. Слідом за ним і носилками урочисто карбували крок озброєні гвардійці, грубо відштовхуючи ботфортами тих, хто пнувся до володаря Франції.

Процесія спинилася перед містком, потім неквапом пропливла по ньому і зникла за виломом у стіні замку герцога д’Ашперона.

Юнаку з пов’язкою на лобі здалося, що немічний, але могутній кардинал, презирливо оглядаючи городян, на мить втупився в нього поглядом. Помітив це й рожевощокий і змовницьки махнув головою:

— Він пізнав тебе, Саві…

— Не думаю. Хто я для нього? Дуелянт, скандаліст…

— Не кажи! Ти ж виграв у нього парі про те, що не допустиш спалення книг Декарта?

— Цього він справді не міг забути! — Сірано де Бержерак хвацько підморгнув своєму приятелеві.

Звісно, він, уславлений шибеник і забіяка, пишався перемогою в неймовірній битві біля Нельських воріт із сотнею супротивників. Адже через це кардиналові (що невідомо історикам) довелося за умовами закладу домогтися звільнення в Римі вічного в’язня Томмазо Кампанелли, який закликав до знищення причини всього зла — приватної власності, встановлення рівності людей незалежно від статі, знань і стану.

Проживши після тридцятилітнього ув’язнення останні роки у Франції, яка дала йому притулок, філософ недавно помер у містечку Мов’єр поблизу Парижа, де народилися ще двоє юнаків. Тепер вони уважно стежили, як всесильний кардинал Рішельє добирається до герцога д’Ашперона, що, певне, тремтить, чекаючи його.

— Сподіваюся, носилки кардинала вдалося внести в замок, не вибиваючи парадних дверей? — глузливо мовив Сірано.

— Тс-с… Тихіше. Тут повсюди вештаються шпигуни Рішельє, — прошепотів на вухо Льобре, друг дитинства Сірано і постійний його побратим у бою.

— Згоден із тобою, любий Кола, і все-таки я думаю, що його превелебність вважає за краще 184 розмовляти з його світлістю без нашої присутності.

— Звісно, Саві. Та якби в нас була інша мета, я ліпше б вибрався за місто і насолоджувався красою природи.

— Якби… — сумовито зронив Бержерак. — Доведеться звідси спостерігати, як пишна процесія пройде назад. Тоді настане наша черга.

Але чекали вони недовго. Високий візит мав, очевидно, попереджувально-символічний характер, І його превелебність не удостоїв герцога тривалої розмови. Можливо, основним у тих відвідинах був пробитий отвір у стіні замку надто впливового васала. І він мусить добряче помізкувати над тим, чому кардинал не забажав кілька разів завернути за ріг, аби пройти через головні ворота, а наказав нести його навпростець. Адже той ніколи нічого не робив без прихованої думки. А може, на це його наштовхнули спогади про випускний акт у колежі де Бове, коли покараний випускник Савіньєн Сірано де Бержерак виламав стінку нашвидкуруч складеного в актовому залі карцеру, щоб відповісти на запитання його превелебності?

За кілька хвилин в отворі показався герольд з уквітчаною стрічками трубою, що сповістила про появу володаря Франції. Затим солдати винесли на носилках крісло з нерухомим Рішельє.

Парижани падали на коліна і проголошували славу кардиналові. Коли за процесією зімкнувся говіркий, невпокійливий живий коридор, в отворі стіни виріс д’Ашперон. Пишний, з білою еспаньйолкою і заклопотаним обличчям, ішов він без капелюха слідом за кардиналом. Вітер куйовдив його довгий сивий чуб. Герцог заходився діловито давати вказівки мулярам і теслям — розібрати місток і замурувати стіну.

Льобре ступив до нього і по-особливому склав пальці рук. У ту ж мить жестом голови герцог запросив його йти за ним.

— А чи не служить робота цих мулярів, ваша світлість, певним символом Добра? — стиха запитав Льобре.

— Головне, щоб не стала символом далеко не Добра причина, яка сюди їх покликала, — похмуро озвався герцог.

Сірано де Бержерак мовчки йшов поряд зі своїм другом, притримуючи ліктем ефес шпаги, яка створила йому легендарну славу в більш як ста дуелях, що казково легко зійшли йому з рук.

Вхід до замку д’Ашперона знаходився з протилежного боку. Щоб дійти до нього, треба було двічі звернути за ріг, чого не забажав зробити кардинал Рішельє, а звелів рватися в буквальному розумінні напролом.

Герцог, а за ним і двоє друзів піднялися вгору гвинтовими, але доволі широкими мармуровими східцями і проминули анфіладу розкішних кімнат із кришталевими люстрами, коштовними картинами, вазами ювелірної роботи, фарфоровими дрібничками з далеких країн, зброєю, що прикрашала стіни там, де не було кольорових панно.

Багаті апартаменти скінчилися, і господар особняка крутими сходинками повів друзів униз, у підвальне приміщення.

Звично усміхнувшись, Сірано подумав: “Тут гвардійцям його превелебності не вдалося б розвернутися з носилками. Очевидно, прийом кардинала і двох скромних солдатів намічався в різних кімнатах”.

Герцог пропустив Сірано вперед, а сам разом з Льобре затримався на сходинках.

Сірано повільно спустився в підвал, потім озирнувся і від здивування аж ойкнув: позаду нього стояли двоє в білих замшевих запонах і фартухах. Голови їхні були накриті білими відлогами з прорізами для очей. Він не відразу розібрав, хто з них герцог, а хто Кола. І лише за мить пізнав свого друга по величавій поставі.

— Ти, що шукаєш себе у братстві доброносців, — урочисто звернувся д’Ашперон до Сірано, — тобі належить пройти випробування, перш ніж ти постанеш перед Вершителем Добра. Як скромний тутешній наглядач, передаю тебе в руки призначеного ритора.

І Сірано помітив ще одну постать у білій запоні і відлозі, яка приховувала обличчя.

— Ай ем соррі, сер,