Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

— А який у нього розряд? Він давно грає в шахи? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав питаннями Солов’яненко.

Комп’ютер мовчав.

— Так який же в нього розряд? — нетерпеливо допитувався Микола. На обличчі він аж сяяв.

— А у вас?

— Я майстер спорту з шахів.

— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.

— О, чудово! То кличте його сюди. Ми зіграємо з ним партію—другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.

— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.

— Ет, ч-чорт! — невдоволено пробурмотів Микола. — Забув. — Він махнув рукою й підвівся. Пройшовшись у приємній напівтемряві рубки, знову сів у крісло. — А як же ми гратимемо? — чомусь незвично тихим голосом спитав у комп’ютера, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра. Зіграти ж не…

— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командоре, зважте на те, що з кожним ходом відповіді доведеться чекати довше і довше, бо ми відлітаємо від Землі, від Сонця все далі й далі…

— Нічого. — Микола полегшено зітхнув, бо ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що довше граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера, кашлянув і зручніше вмостився у кріслі. — Мій початок традиційний: е2–е4. Повідомте йому, я чекаю. — Космонавт знову дістав шахи, розставив їх на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки.

За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Партія затяглася. Микола і його суперник уже зробили по сорок два ходи, і з кожним новим ходом партія дедалі ускладнювалась.

Суперник відповідав на ходи космонавта-розвідника не менш гостро й цікаво, ніж Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як походить Микола. Аналіз ходу боротьби свідчив, що сили в них приблизно рівні.

Все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у суперника поступово з’являлася захисна стіна. Сіра, непробивна. Микола спочатку навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це певно. Та навіть, якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Настирливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Проте Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а саме людина.

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці залишилося по кілька фігур, партія була не менш цікавою — кожен міг виграти, зроби він помилку. Однак шахісти не помилялися. Вони грали дуже обережно, зважуючи кожне рішення, кожен хід.

У Миколи та його суперника часу на обдумування було предосить. Матч тривав.

Шістдесят шостий хід на двадцять третю добу ледве не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід Солов’яненка і відповів також несподівано, здавалося б, навіть не логічно, від чого космонавту-розвіднику стало непереливки. Він був на грані програшу. І Микола таки на шістдесят восьмому ході визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстру. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча. Це справді гідний суперник! Якщо можна, я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командоре, перемогли себе. Ви зараз грали з собою.

…Вони почали наступну партію.

Вечоріло. Величезне мідно-червоне сонце неквапливо сідало в океан.

Старезний академік Ун сидів на терасі, яку ласкали останні теплі промені, і смакував ароматним чаєм. Та всьому на світі рано чи пізно настає кінець. Скінчився чай. Зітхнувши, академік з жалем відсунув напівпрозору чашку з дорогоцінної інопланетної порцеляни і знехотя взяв зі столу важкий фоліант судової справи.

Академік Ун був головою Вищого суду планети, а через кілька днів мав відбутися перший у цьому році процес. Судячи з чуток, він обіцяє бути незвичайним, не те, що, наприклад, торішні: викрадення ракетомобіля, щоб злітати кудись на іншу планету, або афера з будівництвом нової зоряної системи, чи ще щось таке ж нудне і рутинне.

Ун розгорнув грубезний том. “Справа № 2552/596А про зловмисне вбивство”. О-о, цікаво, давненько такого не траплялося на нашій благословенній планеті… Хто ж відповідач? Якийсь Аоф… Що-о?.. От коли ти мені попався, голубчику! Ну, постривай тепер, Аофе!..

Це сталося давно. Ун, тоді ще не академік, але вже досить відомий вчений-біолог, готував дуже важливий дослід. Йому треба було довести твердження тодішнього президента Академії наук Тона Плу, що ссавці, як біологічний вид, не можуть бути носіями високого розуму. Від цього значною мірою залежало просування по службовій лінії самого Уна. Довелося доводити.

Для вирішального експерименту за особистим розпорядженням Тона Плу з усіх кінців Галактики були доставлені ссавці. По кілька з кожної планети. На вигляд відловлені екземпляри були жахливі, хоч на зріст і невеликі: голови — круглі, з потворними відростками незрозуміло для чого, кінцівки — довгі, тоненькі, коряві… А головне — ці потвори були поспіль вкриті густою волохатою шерстю. Бр-р, який тут розум! Президент Плу називав цих жахливих істот… е-е, чи то пітеками, чи то антропами…

Все було готове для експерименту, як раптом Уну довелося терміново виїхати через сімейні обставини, і він доручив своєму лаборантові Аофу, який тільки вчора сповз зі студентської лави,