Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

Маріх і місяць до її палат заглянуть,

Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».

А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?

Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.

О, в коханої волосся - барви воронових крил!

Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».

Він казав про змінність світу, мовив сам собі:

«Живи! Може, ще побачиш сонце,- не тумань же голови».

Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-

Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.

Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,

Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-

І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.

Він співав пісень журливих - всесвіт слухав їх в сумирі.

Все прийшло співця хвалити - всі створіння, люди, стани:

Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни

, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,

Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.

АВТАНДІЛОВЕ ПРИБУТТЯ ДО ФРІДОНА ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН РОЗЛУЧИВСЯ З ТАРІЕЛОМ

Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;

Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.

Витязь їх спитав, гукнувши: «Стійте! Ви з якого краю?

Ця земля кому належить, хто тут паном - вас питаю».

Відказали: «О прекрасний! Сповнив захват наші груди!

Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:

Тут - турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.

Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.

Нурадін-Фрідон - владика, що над нами верховодить;

Він - звитяжець, вершник дужий,- чи земля таких ще зродить?

І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.

Він - наш пан, він - наше сяйво, що з небес на землю сходить».

Витязь мовив: «Ви, братове,- люди добрі, слава богу.

Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,

І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?»

З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.

Розказали: «Ця дорога - битий шлях в Мулгазанзарі;

Там - наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.

Десять день в путі пробудеш ти, чий лик - рубіни ярі.

Ах, чужинцю! - нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!»

Він сказав: «Мене дивує ця надмірна похвала,-

Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?

От якби її узріли в час, коли весна цвіла,-

Отоді вона всім людям справді втіхою була!»

Моряки пішли. Коневі острогами боки стис

Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.

Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,

І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.

Де б чужих людей не здибав - зразу острах в них зника,

Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,

І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;

Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника.

Ось уже Мулгазанзарі,- закінчилась довга путь.

Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;

Справді - поле облягають, з пружних луків стріли шлють,

Кричачи звитяжно, звірі, мов колосся стигле, жнуть.

Він зустрічного якогось запитав: «Хто володар,

Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?»

Той сказав: «Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,

Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар».

Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.

Чи красу його я зможу описать пером своїм?

Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніли, бувши з ним;

Стрічних з розуму він зводив станом - пагоном гінким.

Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;

Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,-

Лук схопив, метнув стрілою,- на траву орел упав,

Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.

Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;

Лад порушивши, до нього позбігалися з діброви

І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,-

Не наважувались левня запитати: «Звідки й хто ви?»

Горб на полі був,- на ньому став Фрідон, привідця бою.

Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.

Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою; Дивувавсь Фрідон:

«Що сталось?» і палав уже злобою.

Посланцю Фрідон промовив: «Йди! Що сталось, подивися!

Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?»

Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,

І спинився - в нього очі сліпотою пойнялися.

Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:

«Сповісти - перебуває у Фрідоновій країні,

Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,

Посланець від Таріела, з ним побратаного нині».

Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним

І сказав: «Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,-

Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь

таким: «Я приїхав до Фрідона, Таріела