Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

рівних за столом і, зокрема, за чаркою. Саме з його ініціативи, коли товариство як слід розвеселилося, мова зайшла про любовні пригоди Філіпа в Кастилії. Переважній більшості присутніх ця тема припала до вподоби. Юні (і не надто юні) дами пряли зніяковілого Філіпа посовілими очима, а молоді (і не надто молоді) панове навперебій розповідали пікантні історійки з вигаданими і, звісно ж, особливо інтриґуючими подробицями.

Зрештою Філіп вирішив не звертати уваги на ці балачки, і у відповідь, з такою ж нахабною відвертістю, з якою поглядали на нього деякі жінки, задивився на Амеліну, не приховуючи свого замилування нею. Яка вона все ж красуня, його кузина! Яка в неї приємна сліпучо-біла шкіра, яке розкішне золотаве волосся, які гарні сині очі — мов чисті лісові озера погідної літньої днини… Філіп згадав їхню зустріч у парку, ніжні обійми, палкі поцілунки — і його знову пойняла така п’янка знемога, що він аж похитнувся, замалим не випустивши з рук келиха.

— Ти начебто й небагато пив, сину, — здивовано прошепотів герцоґ, що сидів поруч нього. — З чого б це… — Тут він осікся, завваживши млосну поволоку в Амеліниних очах, і тільки сумно всміхнувся на згадку про свою бурхливу молодість.

А Симон де Біґор, що попервах знай осмикував дружину, врешті збагнув усю марність своїх зусиль і став шукати розради у вині, добре що Амеліна не забувала дбати про вміст його келиха. Симон і був перший, хто напився до нестями. Пиячив він мовчки, лише наприкінці, заплітаючись язиком, грізно попередив Амеліну:

— Ти-и… це… ди… дивись ме-ені-і… бе… бе… без-с-соро-омнице… — І, мов підкошений, гепнувся їй на руки.

Двоє слуг підхопили непритомного Симона і винесли його з банкетної зали. Разом з ним залишила залу й Амеліна, і після цього Філіп відверто занудьгував. Він почувався втомленим та геть спустошеним і з величезним нетерпінням чекав на закінчення бенкету. Проте значна частина гостей видимо збиралася розважатись аж до світанку, отож Філіпові, як господареві та винуватцеві святкувань, довелося зоставатися в залі доти, доки всі більш-менш тверезі з присутніх не розійшлися спати. Тільки тоді, в супроводі Ґабріеля де Шеверні, він подався до своїх покоїв, геть-чисто зіґнорувавши недвозначні натяки деяких дам, що явно були не проти опинитися в його ліжку або заманити його в свою спальню. Філіпові аж ніяк не всміхалося провести ніч з п’яною як чіп жінкою, до того ж зараз усі його помисли займала Амеліна, і він міг думати лише про неї…

Опинившись у своїй спальні, Філіп важко гепнувся в крісло і випростав ноги.

— Але ж я втомився!…

Ґабріель опустився перед ним навпочіпки і стягнув з його ніг черевики.

— Мабуть, я піду ночувати до себе, — сказав він. — Сьогодні моя присутність у ваших покоях була б небажана.

— Га? — ліниво позіхнув Філіп. — Вже підчепив собі панночку?

— Ні, монсеньйор, нікого я не підчепив. Навпаки… Відхиліться трохи. — Він відстебнув на правому плечі Філіпа золоту пряжку, що скріплювала його пурпуровий плащ.

— Ба! Як це розуміти — навпаки? Що тебе хтось підчепив? А яка, власне, різниця, хто перший виявив ініціативу — чоловік чи жінка? Та ніякої!

Ґабріель заперечно похитав головою:

— Може, я неправильно висловився, монсеньйоре…

— Бісів сину! — роздратовано лайнувся Філіп. — Що ти заладив: монсеньйоре, монсеньйоре! Зараз ми удвох, тож будь такий ласкавий, звертайся до мене на ім’я. Ти не просто мій дворянин, ти мій друг — такий, як Ернан, Ґастон та Симон. Навіть якщо ти виявишся мужоложцем, я все одно вважатиму тебе своїм другом, бо ти — Луїзин брат… Гм. Здається, я шокував тебе?

Ґабріель мовчки кивнув, розстебаючи Філіпів камзол.

— Що ж, тоді перепрошую. Це мені так, до слова прийшлося. Розумієш, я терпіти не можу мужоложців… — Він пересмикнув плечима. — Бр… Яка гидота! Чоловік, що нехтує жінками, бо йому більше до вподоби чоловіки — ну, хіба може бути щось протиприродніше, щось огидніше за це?… Інша річ жінки, що люблять жінок. Я їх не схвалюю, але й не схильний суворо засуджувати. Зрештою, їх можна зрозуміти — адже так важко не любити жінок, особливо гарних жінок. — Філіп весело поглянув на зніяковілого Ґабріеля. — Ну, гаразд. Облишимо цю тему, щоб, бува, не постраждала твоя цнота. Поясни-но мені, що означає твоє „навпаки“.

— Воно стосується вас, — відповів Ґабріель.

Філіп стрепенувся, миттю забувши про втому.

— Мене?! Гадаєш, Амеліна прийде?

— Певен цього.

— Вона тобі щось казала?

— Ні. Але вона так дивилась на вас…

— Я бачив, як вона дивилась. — Філіп ласо облизнувся. — Але звідки ти взяв, що вона прийде?

— Здогадався. Вона з таким завзяттям напувала пана де Біґора, що в мене не лишилося жодного сумніву.

— Гм… Схоже на те, — сказав Філіп. А після короткої паузи винувато промовив: — Бідолашний Симон!…

— Атож, бідолашний, — погодився Ґабріель.

— Ти засуджуєш мене? — спитав Філіп. — Тільки відверто.

Ґабріель трохи помовчав, пильно дивлячись на нього, потім відповів:

— Не знаю. Мені б не хотілося судити вас за моїми мірками. А щодо пані Амелії, то… Словом, я думаю, що пан де Біґор сам винен.

— І чим же він завинив?

— Він одружився з дівчиною, що не кохала його. От я візьму собі за дружину тільки ту, яку покохаю і яка кохатиме мене.

Філіп сумно зітхнув, згадавши Луїзу, Ґабріелеву сестру, та вже наступної миті пожвавився в передчутті зустрічі з Амеліною, а на його щоках заграв гарячковий рум’янець нетерпіння. За допомогою Ґабріеля він швидко роздягнувся, і незабаром на ньому лишилася тільки спідня білизна з тонкого батисту, а весь інший одяг було акуратно складено на низькому столику поруч широкого ліжка.

Ґабріель простягнув був руку, щоб віхилити полог, та враз відсмикнув її, ледве торкнувшись пальцями шовкової тканини. Обличчя його почервоніло до самісіньких вух.

— Вам більше нічого не треба? — запитав він.

— Ні, друже, — відповів Філіп. — А втім, зачекай!

— Прошу?

— Все-таки сходи до Амеліни, і