Рафаелло Джованьолі - Спартак

з господинею й вирушив додому у супроводі раба. Спартак, скликавши своїх товаришів, негайно ж віддав їм термінові накази, які вважав у цьому випадку найкращими: Кріксу він наказав знищити усі сліди змови серед римських гладіаторів. Арторіксу — чимшвидше вирушати у Равенну до Граніка. Разом з Еномаєм Спартак осідлав двох витривалих коней і, взявши із собою п'ять талантів з каси Союзу пригноблених, щоб мати можливість дорогою роздобути нових коней, щодуху поскакав через Капенські ворота в Капую.

Коли Цезар повернувся й пройшов у трикліній, він довідався, що з новою порцією вина Метробій знову спалахнув полум'яною любов'ю до батьківщини і, стурбований довгою відсутністю Цезаря, побоюючись, аби з ним не трапилося нещастя, вирушив до консула рятувати республіку: «Піду прямісінько до консула», — заявив він воротареві, але, за словами останнього, його добряче хитало.

Цезар довго стояв, поринувши у глибокі роздуми. І зрештою мовив про себе:

«Тепер гладіатори і гінці сенату змагатимуться у швидкості. І звідки знати, хто прийде першим?» Після короткого роздуму додав: «Як часто від найнікчемніших причин залежать найважливіші події! От зараз все залежить від коня!»

РОЗДІЛ 10
ПОВСТАННЯ

Весела, багата, призвичаєна до життя, сповненого задоволень, Капуя, столиця Кампанії, найпрекраснішої провінції Італії, у ті часи, про які ми оповідаємо, уже перебувала в занепаді порівняно з колишньою пишнотою й могутністю, якій, до походу Ганнібала в Італію, заздрили її багаті суперники — Карфаген і Рим.

Після перемоги Ганнібала над римлянами поблизу Требії й Тразименського озера та їх остаточної поразки у Каннах Капуя перейшла на бік переможця, і він перетворив це чарівне місто на базу для своїх подальших воєнних дій. Але незабаром Ганнібал зазнав поразки, і потому зірка Капуї згасла. Місто знову підпало під владу римлян, вони частково перебили його мешканців, частково вигнали або ж продали в рабство, а Капую заселили колоністами — горцями й землеробами з околиць. Колоністи були прихильниками римлян і залишалися вірними Риму, коли він потрапляв у скруту.

Минуло сто тридцять вісім років, всемогутнє заступництво Сулли й створені ним навколо Капуї колонії легіонерів допомогли їй повернути своє колишнє благоденство. Тепер у ній було до ста тисяч мешканців, її оперізували міцні мури, загальна довжина яких досягала шести миль. У місті були прекрасні вулиці, а на них стояли найбагатші храми, грандіозні портики, палаци, лазні, амфітеатри. Своїм зовнішнім виглядом Капуя не тільки змагалася з Римом, а й перевершувала його, адже природа наділила її чудовим, м'яким кліматом. До семи пагорбів, на яких гордо здіймалося уславлене вічне місто Ромула, природа була не такою прихильною.

Громадяни різного віку і статків, які простували широкою Албанською вулицею, що простяглася від Флувіальських до Беневентських воріт і майже навпіл ділила місто, на мить зупинялися. Їх здивували десять вершників на чолі з декуріоном, який щодуху летів з боку Аппієвого шляху. Коні були брудні й запилені, що доводило особливість доручення, з яким мчали вершники.

— Клянуся скіпетром Юпітера Тифатського, — сказав один літній громадянин своєму молодому супутнику, — подібні перегони мені довелось бачити багато років тому, коли гінці привезли звістку про перемогу, здобуту Суллою на околицях нашого міста, у храмі Діани Тифатської, над консулом Нарбаном, прихильником Марія.

— Цікаво, яку звістку везуть ці вершники? — відповів юнак.

— Їдуть, певно, з Рима, — висловив припущення коваль, знімаючи із себе шкіряний пропалений фартух — споконвічний реманент ковалів.

— Везуть, певно, яку-небудь новину.

— Може, якась небезпека нам загрожує?

— Або розкрили нашу змову? — сполотнівши, прошепотів своєму товаришеві молодий гладіатор.

Тим часом декуріон і десять вершників, стомлених, змучених тривалою дорогою, пересікши Албанську вулицю, звернули на вулицю Сепласія, де розташовувалися крамниці з пахощами, розтираннями, помадами й есенціями, якими Капуя забезпечувала усю Італію й особливо Рим до превеликого задоволення матрон, які змітали подібний крам. Посередині вулиці Сепласія стояв будинок Меттія Лібеона, римського префекта, що керував містом.

Вершники зупинилися біля будинку, декуріон спішився, увійшов у портик і зажадав, аби про нього негайно ж доповіли, бо він повинен передати префектові термінові листи від римського сенату.

Навколо зібралася юрба цікавих. Одних дивував жалюгідний вигляд вершників і коней, виснажених скачкою. Інші висували здогади, навіщо приїхав загін і чому він так поспішав. Треті пробували зав'язати розмову із солдатами, марно намагаючись бодай щось вивідати в них.

Однак спроби цікавих капуанців були марними. Зі скупих, уривчастих слів, які їм ледь вдалося витягнути із солдатів, вони дізналися тільки, що загін прибув із Рима. Ця звістка розпалила цікавість юрби і аж ніяк не розвіяла таємничості.

Раптом кілька рабів вийшли з будинку префекта й швидко попрямували у різні боки вулицею Сепласія.

— Ого! — гукнув хтось із юрби. — Справа, певно, серйозна!

— Яка справа?

— Та хто ж його знає…

— Гляньте-но, як біжать раби префекта!.. Ніби олені рятуються від хортів у лісі на Тифатській горі!

— Значить, трапилося щось важливе.

— Ясна річ. Куди ж це вони побігли?

— Ось це і є найцікавішим! Спробуй-но вгадай!

— Ох, якби дізнатися!

— Дивіться, як поспішає Сельвіліан слідом за рабом префекта!

— Щось буде!

— Хай захищає нас Діана!

Коли військовий трибун Тіт Сервіліан увійшов у дім префекта, вулицю Сепласія загатила юрба, і всю Капую охопило хвилювання. А в цей час уздовж акведука, що доставляв воду в Капую із прилеглих пагорбів, їхали верхи двоє чоловіків міцної статури, обидва важко дихали, були бліді, у бруді й пилюці. За вбранням і зброєю в них легко було впізнати гладіаторів. Це були Спартак і Еномай. Вони виїхали з Рима в ніч із п'ятнадцятого на шістнадцяте, скакали щодуху, змінюючи коней на кожному привалі, і незабаром прибули у Суессу-Пометію, де їх випередив декуріон з десятьма вершниками. Він мчав у Капую попередити префекта про повстання. Гладіаторам довелося не тільки відмовитися від думки змінити коней, але й на додачу час до