Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

на Станіслава, той дивився рішуче, та навряд чи міг чимось допомогти мені. Відлупцює мого чоловіка? Я дала відвести себе додому.

За останні тижні я призвичаїлася до холоду й темряви в квартирі, але мені так бракує наших з Едою найкращих хвилин, коли ми сиділи вдвох вечорами… Я й палити почала, щоб робити це разом з Едою, мені здавалося, це теж об’єднує нас.

— Зараз не пали! — наказав він, брутально кинувши мене на ліжко.

Коли Еда нарешті вгамувався й затих, я відчула — його обважніле тіло якось дивно здригається, ніби він пориває з чимось у самому собі… А згодом я з подивом, уперше за довгі смутні дні та жахливі ночі, проведені з ним, відчула якісь прояви ніжності — начебто я знову стала для нього найближчою людиною.

— Павло… — ледь чутно вимовив він. — Павло!

— Едо, я з тобою. Ми знову разом… — схвильовано прошепотіла я, тихенько розтираючи пальцями його спітнілі скроні, аби той миттєвий спалах світлого почуття знову не потонув у гнідому звірячому мороці. — Пам’ятаєш оте літо у Флоренції? Ти годі всю дорогу до Рима гладив мою руку… а я твою.

— … у Флоренції… — стиха повторив він.

— Так! А пам’ятаєш нескінченні темні дощі на Балтиці? Або як ми разом стояли й дивилися на імлисту поверхню ставків у Південній Чехії?

— … разом з Міхалом…

— Так, Міхал теж був з нами! А як ми носили до нашої лісової хижки тьмяно-кришталеву воду із старої криниці, викопаної в печері… Пам’ятаєш сонечко в теплій траві? Чомусь вона здавалася тобі металевою. А лижню на провесняних схилах?.. Усе це не може зникнути без сліду, Едо…

— Не може, Павло. І… пробач мені… все це…

Взявши мою руку, він тихенько заснув. Але серед ночі з кухні знову долинули знайомі звуки. Бурий вовк щось жер, а коли почав хлебтати воду, то, здавалося, він уліз у мийницю з ногами. Лежачи в ліжку, я палила сигарету за сигаретою, щось поколювало в грудях. Мене охопило передчуття близької смерті.

У ті похмурі дні мене найбільше тішила вранішня дорога на роботу. Січневий сніг вигравав чистотою на дахах і вулицях, раніше в цю пору він уже перетворювався на брудну кашу, а зараз — жодної плями, заводські труби не куріли, небо над ними було ясно-блакитне й нагадувало ілюстрації з дитячої казки, а в серпанку п’янкого повітря все місто уявлялось ніби у білому пір’ї, цукрі й крижаних діамантах.

У нашій міській бібліотеці недуга почувається не дуже затишно — звір, очевидно, не полюбляє мислячих людей. Ми, бібліотекарі, майже всі в доброму стані. Щоправда, трохи гірше з читачами. Кількість читачів швидко зменшується, до мене в театральний відділ заходять лише найвідданіші…

По обіді взагалі ніхто не з’явився. Впорядковуючи картотеку, я побачила, як хтось промайнув за заскленими дверима. До мого столу підійшов Арсен Кралік — штучна дублянка, піджак і сорочка розхристані, мовби Арсен хотів продемонструвати мені пророслі хоботки мультибестії на своїх запалих грудях.

Щось коїться з цим Арсеном: поганий бібліотекар, літератор, людина, коханець… все негаразд. Шалене честолюбство, брак здорового глузду, а до того ж, нікчемний характер. Зіщулений, плішивий, здається, природа гидує ним так само, як і жінки, якими він просто таки марив. Він був закоханий у мене (цілий рік торочив про це при зустрічах, по телефону і у високопарних листах, густо друкованих на машинці), але найімовірніше, він просто хотів домогтися мене задля відчуття перемоги й престижу, чого йому в житті бракувало. Згодом написав якусь п’єсу, театр звернувся до мене за рецензією, і я була змушена сказати правду. Я знищила його. Арсен вирішив помститися, написавши безліч анонімних листів і доносів (знову ж таки, густо надрукованих на машинці). Останній рік я його не бачила. Зараз він працює у відділі реклами ПЧХП, сидить у кімнаті разом з Міхалом. Я вважаю, чоловік за будь-яких обставин повинен першим вітатися з жінкою. Затяжна мовчанка почала мене дратувати.

— Що ти хочеш, Арсене? — не витримала я.

— Тебе, — показав він жовті прокурені зуби.

— П’єса з такою назвою мені не відома і навряд чи існує в наших фондах.

— Ти зманіжена чистюлька й білявка, еге ж? — Він вишкірився.

— На відміну від тебе, — сказала я. — Тобі ще щось потрібно від нашого відділу?

Він підійшов ближче й потягся до мене через стіл — боязко й жалюгідно, як робив усе, однак я вдарила його по руках грубезним томом «Театрального щорічника».

— Сам підеш звідси чи покликати чергового?

Арсен Кралік з дурним сміхом вислизнув заскленими дверима у коридор.

Вийшовши після закінчення роботи з бібліотеки, я знову побачила його. Арсен стояв на протилежному боці вулиці, позираючи на мене.

Цей чоловік ніколи не цікавив мене. Я подалася по магазинах, зайшла до ощадкаси, на пошту, але ввесь час бачила його неподалік, навіть коли наблизилася до нашого будинку. Навряд чи його цікавила моя адреса: вона була йому відома, адже він надіслав на адресу Еди багато анонімок.

Злякалася я лише наступного ранку, коли Арсен вийшов слідом за мною з нашого будинку. Хто відімкнув йому так рано двері під’їзду? Невже він… заночував у будинку? В одній із заражених квартир?

РІЗНІ НАРОДИ сприймають буру недугу по-різному. Вище католицьке духівництво проголосило багатозвіра виплодом диявола; в густонаселених азіатських та африканських країнах його сприймають досить байдуже, приречено, більшість людей через недоїдання або справжній голод практично не постраждали від БЗУ.

В СРСР, як і в інших східноєвропейських соціалістичних країнах, бура хвороба, подібно до алкоголізму, вважається небажаною, тому проти неї всіма засобами ведеться пропаганда й медична просвітницька робота.

Значно відмінною є ситуація в США та Західній Європі, де уряди і так звана «велика преса» займають у ряді випадків вичікувальну позицію — зокрема, напередодні різних