Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

заводієм. Тільки ніби навмисно не хотів помічати наші космічні мрії і плани. Коли навіть на уроках траплялося проходити теми, пов’язані з історією освоєння космосу, він обов’язково кидав фразу:

— Штурм космосу — не романтика, друзі. Це важко навіть дорослим.

— Навіщо вчитель нас лякає? — найбільше за всіх обурювався Сашко Шарай.

Розважливий Мишко Потупчик заспокоював його:

— Щоб зрозуміти космос, треба побувати в просторі.

Ми погоджувалися з Мишком. Звідки було нашому вчителеві знати, що таке політ до зірок, коли він зовсім земна людина. Ну хто ще в наш час, окрім нашого вчителя, міг узяти патерицю й піти на цілий день у степ? Він кликав і нас з собою. Одного разу ми було пішли. І що побачили? Безконечне одноманітне поле, на якому колосилася оксамитна пшениця, і жайворонків у небі. Що тут незвичайного? Тільки наш учитель захоплювався усім цим. Він спинявся на якомусь пагорбку, підставивши обличчя сонцю, і слухав, як шепотіли хліби, як звідкись з синьої безодні неба лилася жайворонкова пісня весни й тепла. Обличчя вчителя ніби помолоділо, і на вустах блукала трепетна довірлива посмішка. А ми сумували. І додому повернулися стомлені, мовчазні. Вчитель подивився на нас з якимось жалем і, прощаючись, зітхнув.

Незабаром надійшли іспити. Мова і фізика, література й математика… Вчитель був увесь час з нами, допомагав нам, і ми знову дивувалися, як він багато знає.

А потім був іспит з історії. Щоб зробити вчителеві приємність, я вирішив написати про Давню Русь, про гарячі битви наших предків зі степовими кочовиками. Мені хотілося, щоб учитель побачив любий своєму серцю широкий степ, повний сонця і простору.

Твір, певно, сподобався вчителеві. Він слухав, заплющивши очі, кивав часом, ніби на знак згоди, головою, а коли я закінчив читати, він не став, як робив це часто, доповнювати. Він не похвалив мене, не в його правилах було хвалити людину, яка виконала свій обов’язок. Степінь свого задоволення він виказував лише оцінками. Мені найвищий бал не поклав. Чому? Щось, либонь, було не так. Але треба продумати це спочатку самому, що було «не так».

Трохи розчарований оцінкою, я не відразу почув, про що розповідає Сашко. А прислухавшись, обурився. Ще завчасу ми домовилися не зачіпати у своїх роботах того, що має відношення до космічних польотів. І раптом Сашко порушив договір. Навіщо цей виклик учителеві? Вочевидь, про це подумали і решта хлопців. Бо в класі запала незвична тиша. Я не зводив погляду з учителя, шукав на його обличчі образу, обурення чи щось подібне. І не знаходив. Він і Сашка слухав, як нещодавно мене, — уважно, зосереджено.

Сашко був розумним хлопцем. Я слухав і думав, де він назбирав стільки даних? Але найголовніше нас чекало, виявляється, попереду. Сашків голос раптом задзвенів, мов струна, яка ось-ось порветься.

— У житті було чимало випадків, коли космос підкорявся юним!

Це було гарно сказано. Проте в мене особисто не було впевненості, що так було насправді. Що не кажіть, а в космос вирушають тільки дорослі. Бо треба спочатку школу закінчити, і фах здобути, і підготовку пройти. Чи ж мало років на це піде? Певна річ, і мені і Сашку не хочеться чекати, поки ми виростемо. Це ж коли ще буде!.. Однак є на світі речі, які, на жаль, від нас не залежать. І я подумав, що Сашко даремно зробив цей свій випад.

А Сашко підійшов до вчителевого столу і натиснув кнопку. На вікна опустилися чорні штори. У класі на секунду стало темно. Ми не встигли навіть крикнути Сашкові, щоб не дурів, як засвітився екран. На цьому екрані кожен учень може писати, креслити схеми, зостаючись за своєю партою.

Я подумав, що Сашко повернеться зараз до своєї парти і намалює якусь ілюстрацію до доповіді. Та я помилився. Сашко минув свою парту і підійшов до проекційного апарата, щось вставив туди, покрутив, і екран ожив. Ми побачили рубку космічного корабля, центральний пульт, над яким схилився літній сивий чоловік, а поряд з ним стояв… хлопчик. Йому було трохи менше, аніж нам, років десять або одинадцять.

З наших грудей вирвалося дружне захоплене і, певно, заздрісне зітхання. Бо про те, що випало цьому хлопчику, ми не насмілювалися навіть мріяти вголос, коли збиралися біля своєї тополі.

— Тихше ви! — крикнув Сашко.

Він назвав експедицію, зірку, біля якої вона побувала, рік, коли повернулася на Землю. Мабуть, це були цікаві дані. Але для мене їх в той час ніби не існувало. Я не міг відірвати очей від маленького астронавта. Я уявив себе на його місці, і в грудях зробилося гаряче.

За мить я відчув, що нічого не розумію. У рубці чимало приладів, на екранах світяться чужі зорі, у телескоп, напевно, можна побачити і планети цих зірок. А хлопчик ніби нічого цього не помічає. Він позирає кудись убік, і вся його постать виказує покірну терплячість. Може, він хворий?

Тим часом Сашко закінчив свій виступ. Він знову підійшов до столу вчителя, натиснув кнопку. Штори поповзли вгору. У клас ринуло веселе сонячне світло.

— Ти більше нічого не додаш, Сашко? — спокійно, як завжди, коли ми, на його думку, сказали не все, що повинні були сказати, спитав учитель.

— Було обмаль часу, щоб докопатися в архіві до подальших подій. Але впевнений, що хлопчик, коли виріс, став славетним космонавтом, найкращим з-поміж інших. У нього ж така практика!

Ми чекали, що вчитель зараз покладе оцінку і викличе наступного. Ми помилилися.

Вчитель несподівано попросив:

— Увімкни проектор, Сашо, — а сам затемнив клас.

На екрані знову з’явилася рубка зорельота, штурман і хлопчик.

Якийсь час учитель мовчав. А коли заговорив, у класі відразу стало тихо, аж до дзвону в вухах.

— У той час, коли хлопчик почав пам’ятати себе, — говорив учитель, — «Алтай» вертався в Сонячну систему. До дому залишалося шість незалежних років. Для вас ці слова «незалежні роки» — ніби музика. Вони ж вживаються тільки у просторі, де довкола горять незнайомі зірки, існують невідомі планети, де можна