Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

простіше? Копай собі, та й годі. Але ж скільки варіантів перебрали чехи, скільки планів запропоновано, скільки виникало нових пропозицій перед тим, як було знайдено оцю чітку схему, остаточний план… А скільки непередбачених, несподіваних ускладнень виникало в ході самих робіт! Наприклад, яку висоту і ширину повинен мати тунель? Тут нібито все ясно: чим менші розміри, тим менше доведеться виймати грунту, тим легше його ховати, тим менше потрібно кріпильного матеріалу і робота піде швидше. А практика показала інше. Дуже швидко переконалися, що чим менші габарити тунелю, тим важче в ньому працювати, важче виймати грунт, важче його транспортувати по тунелю і піднімати на-гора, важче ставити кріплення. Нарешті — важче й дихати, бо повітря у вузенькій норі мало, а зайнята тяжкою фізичною працею людина потребує кисню значно більше, ніж у звичайній обстановці. Та й змінникам неможливо протиснутися — доводилося ждати, поки всі піднімуться на-гора, а це великі втрати часу. Отож вирішили уже розпочатий тунель розширити до таких розмірів, де двоє чоловік могли б одночасно, пліч-о-пліч пересуватися рачки або по-пластунськи і працювати в парі при встановленні кріплень.

Робота просувалася успішно, однак нервове напруження дедалі зростало. Усі падали з ніг від утоми. Особливо вибився із сил Володя. Давалися взнаки страшні випробування, через які довелося пройти раніше. Адже він був наймолодший за всіх, і його концтабірна «одіссея» розпочалася ще в сорок першому, коли хлопцеві виповнилось лише п'ятнадцять років. І ось ще одне нелегке випробування. Він з тривогою в серці думав: чи ж витримає нелюдське навантаження, чи не здадуть нерви? Виснажлива втома породжувала нервозність. А нервозність загрожувала перейти в паніку, що паралізує волю і енергію. Карел як міг підбадьорював: «Спокійно, друзі, не треба гарячкувати — у нашій справі це ні до чого. Не перенапружуйтесь. Тверезий розрахунок і продуманість — ось що головне».

Жалюгідний каганець не міг освітити весь тунель, до того ж він чадів і поглинав кисень. А грунт був важкий: раз по раз натрапляли на коріння велетенських дерев, які тут колись росли. Коріння рубали сокирою, пиляли ножівкою, довбали стамесками. Карел заспокоював: «Хваліть бога, що тут немає каміння і підземних вод, а тільки глина, пісок та коріння. Коріння — це не страшно, впораємось. Воно навіть допомагає нам, бо скріплює грунт, як залізні прути в залізобетоні». Він казав це так спокійно, ніби їм належало нарубати в'язку дров у лісі.

Інколи тут же, в бараці, чехи тихо співали своїх пісень — здебільшого журливих, і Жора також вплітав свій голос у мелодію. А іноді просили Володю, щоб почитав вірші. Одного разу він читав Маяковського, і поезія звучала так злободенно, неначе написана була якраз для них. Читав Володя добре і відчував, що його хвилювання і мужній голос поета сприймаються серцями слухачів, додають їм сили й упевненості. Один тільки Карел якось дивно дивився на Володю, був суворий і зажурений. Коли всі заворушилися, щоб знов стати до роботи, Карел притримав Володю.

— Вигляд у тебе, синку, дуже змучений. Мабуть, ми трохи ранувато впрягли тебе в роботу.

— Про що ви, Карел? — здивувався й насторожився Володя. — Змучені всі, але ж треба форсувати роботи.

— Ні, ти дуже перевтомлений, — похитав головою Карел. — Так довго не протримаєшся. Ця робота — лише початок, а Бескиди ще далеко… Я призначаю тобі додатковий пайок і звільняю від роботи під землею. Тимчасово…

— Ні, я не згоден! — гарячкував Володя. — Та мені й харчі не підуть, якщо не буду працювати нарівні з усіма!

Карел, подумавши трохи, відповів:

— Гаразд. Будеш працювати й під землею, але під моїм особистим наглядом з'їдатимеш все, що я тобі даватиму. Це — наказ…

Стояли тихі осінні дні. Сонце, теплий вітерець вабили на волю, подалі від табірного пекла. Вона була вже ніби поруч, жадана воля, проте ще ближче й відчутніше — тривога й невідомість. Тридцять сміливців відчайдушно вгризалися в товщу землі, у них лопалися криваві мозолі на долонях і колінах. Здавалося, що цьому тунелю, цій пекельній роботі не буде кінця-краю…

Та ось наткнулися нарешті на підземну бетонну стіну, про існування якої вони вже знали. Всі дуже зраділи, адже ця стіна була якраз під колючим дротом. Вони дійшли до бетонної стіни дуже точно: тунель своєю стелею виявився на рівні підвалин стіни. Першим це побачив Володя. Він саме працював у забої, і його лопата кресонула по бетону. Хлопець негайно дав умовний сигнал, смикнувши три рази шпагатину, протягнуту через весь тунель. Такий сигнал означав «усім нагору!» і подавався лише в надзвичайних випадках — обвал, поранення тощо. Усі кинулися нагору, а Карел — до тунелю, де в забої лишився Володя.

— Ну, слава богу, живий, а то я так налякався, — полегшено зітхнув Карел і відразу ж заміряв товщину бетону. — Тридцять п'ять сантиметрів! Нічого собі стіночка! Так, це межа табору, і ти перший її досяг. Вітаю, Орлятко! Ох і везучий же ти хлопець!

— От бачите, а ви хотіли списати мене…

Вони були радісно збуджені, гаряче тиснули один одному руки. Така подія!

— Братці, будемо вважати цей день нашим святом, а Володю — іменинником! — урочисто виголосив Водічка, який приповз до них у забій.

Володя поповз по тунелю до барака. Від радості йому хотілося і сміятись, і плакати.

Нагорі його обіймали, поздоровляли, а хлопець почувався так, як і тоді, коли він, помираючи від ран і голоду, знайшов у собі силу віддати свою порцію баланди незнайомому хворому, старому єврею в центральному освенцімському таборі чи коли вже тут порятував від неминучої смерті Петра Панасюка. Звичайно, це випадковість, що він перший досяг бетонної стіни і пробився за межі табору, але все ж таки…

Побратими раділи, як діти. Так, це була велика радість: тунель уже прорито за дріт! Їх вартують озброєні до зубів бандити, на них націлені десятки кулеметів із сторожових веж, бранці оточені багаторядною смугою колючого дроту лід струмом високої напруги і навіть бетонною стіною, опущеною глибоко в землю, а вони, наперекір усьому, таки пробилися на волю! Титанічними зусиллями, вмиваючись потом і кров'ю,