Володимир Миколайович Владко - Дванадцять оповідань

Пітер Бек різко поклав трубку на місце і опустив голову на руки: дійсно, виходила якась чортівня… Снайпер немов був заворожений від вибухів артилерійських снарядів. Як боротися проти нього? Як оборонити кулеметні гнізда.

Обмірковувало засоби боротьби з таємничими снайперами і командування дільниці. Спеціальна нарада штабу вирішила, що справі може допомогти лише вихід важких танків, які мусять промацати всю мертву територію між позиціями. Адже цілком зрозуміло, що снайпери могли бути лише в зоні цієї території. Навіть дитина згодилася б, що в умовах зливи не можна й говорити про снайперівську стрільбу на великій відстані, яка відокремлювала позиції.

Через півгодини почався вихід важких танків, зустрінутий концентрованою гарматною і кулеметною стріляниною з радянського боку. Проте це були не якісь найудосконаленіші танки на зразок стрибаючих, а звичайні важкі, міцно запанцеровані машини, суходільні панцерники, що зовсім не боялися гвинтівчаних і кулеметних куль. Навіть гарматні постріли (звісно, не з важких гармат) не були їм страшні. Всі чисто перископи дільниці були скеровані на танки, що повільно пересувалися майже зімкненим строєм, промацуючи кожен метр території.

А під їхнім захистом плазували розвідувачі, посувалися дрібні повороткі танкетки, оглядаючи кожну яму, кожну розриту снарядами вирву.

— Якби йому, пане командире, пощастило вислизнути і цього разу, я ладен був би підставити свою голову під його кулю! — похмуро повідомив Пітера Бека старий Франц Лівер.

Пітер тільки хитнув головою: що до нього, то він вже не вірив ані в що…

Вся операція тривала з півгодини. Далі продовжувати її було явно недоцільно, бо радянське військо почало концентрувати на дільниці вогонь важких гармат. Уже три танки лежали, перекинені пострілами важких гармат; уже зірвано фугасними мінами кілька танкеток. Радіо переслало танковому загонові наказ повертатися назад.

Телеграма командира загону відповіла «єсть повертатися», але вслід за тим увагу всіх спостерігачів притягла дивна зупинка двох танків.

Танки, що вже зовсім повернули назад і навіть просунулися на кілька десятків метрів до своїх позицій, раптом змінили курс, повернули праворуч — і спинилися. У призматичні біноклі було добре видно, як танки одяглися білими хмарками пострілів, як вистрибнули з бокових дверей танків солдати їхніх команд, як підбігли вони, сковзаючись у багні, до трупа коня, що лёжав тут, пронизаний тисячами куль, перекинули його — і схопили людину у військовому одязі, що була під тим штучним конем.

Людина шалено відбивалася, два рази вириваючись з рук, що тримали її. Одного разу вона вже зовсім встигла була кинутися у вузький отвір в землі, що відкрився під штучним конем. Але солдати знов схопили її і, зрештою, не зважаючи на опір, втягли до танка. Після того танки знов рушили, тепер уже просто до позиції.

Депеша командира танкового загону сповістила командування дільниці:

«Радянського снайпера спіймано, веземо головному танку».

Очевидно, з радянських позицій теж помітили цю подію, бо аж поки ці два танки повернулися до захищеного місця, — радянські батареї оточували їх вибухами фугасних бомб. Але це не досягло мети: танки повернулися назад з бажаною здобиччю.

Через чверть години втомлений, укритий кіптявою командир танкового загону робив доповідь командувачеві дільниці. Короткими фразами командир розповідав, як він спіймав снайпера:

— Те, що ми вважали за труп коня, було добре зробленим муляжем. Отже, за сто метрів від наших позицій у панцерованому муляжі сиділа снайперська пара. Муляж був зв’язаний підземним ходом з їхніми позиціями. Один чоловік утік ходом. Другий не встиг. Виконуючи наказ, його привезли живого.

— На вашу думку, нас тримала під вогнем лише одна ця пара?

— Нам не пощастило знайти нікого, крім цих двох. Більше нічого не можу сказати.

— Ви захопили зброю?

— Так. Ми привезли одну гвинтівку з телескопічним прицілом. Проте, на цій відстані такий приціл не потрібний.

Командувач дільниці встав, міцно потиснув руку командира загону:

— Ви вільні, командире. Наказ по дільниці відзначить ваше вміння виконувати завдання. На все добре!

Командувач з насолодою закурив цигарку і дав розпорядження адьютантові:

— Доручаю вам особисто провести допит полоненого. Доповідь зробите мені не пізніше завтрашнього ранку.

Молодий адьютант Фріц Векслєр відсалютував за всіма правилами і вийшов. Він ледве стримував себе, щоб не показати радості від цього доручення. Вперше здійснюється його бажання — він розмовлятиме з живим справжнім представником тієї самої Червоної армії, про яку він стільки чув раніше, і яка тепер чинить такий опір здійсненню блискучих планів теоретиків і керівників механізованих армій, що напали на Радянський Союз.

Ідучи до своєї кімнати в штабі, а потім чекаючи на прибуття полоненого, по якого він послав, Фріц Векслєр старанно обмірковував, як саме треба допитувати спійманого снайпера. Насамперед, Фріц Векслєр, що дуже любив чітко визначати становище, відмітив, що в нього чомусь разом з люттю проти цієї людини (яка була безумовно причиною гарячки, що тримала в обіймах командування дільниці протягом останніх кількох днів) була ще й гостра цікавість.

В двері його кімнати постукали.

— Увійдіть!

— З вашого доручення, пане адьютанте, полоненого снайпера приведено.

— Гаразд. Давайте сюди.

Конвоїри ввели до кімнати чоловіка в військовому одязі, вкритому ще невисохлим брудом. Чоловік увійшов до кімнати твердими кроками, помітно таки припадаючи на ліву ногу. Він був невисокий, стрункий, чорнявий, з гострими очима, трохи припухлими губами, над якими ледве помітна була синювата тінь від поголених вусів. Правий рукав його гімнастерки був напіввідірваний. «Мабуть під час бійки з солдатами, що тягли його до танка», — відзначив про себе Фріц Векслєр. Полонений уважно озирнувся навкруги і спинився нерухомо посеред кімнати.

— Вийдіть за двері і зачекайте там, — розпорядився Фріц Векслєр конвоїрам, що стояли при дверях.

Зачекавши, поки його наказ виконають, Фріц Векслєр звернувся до снайпера підкреслено ввічливо:

— Сідайте,