Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

їх легко можна було розрізнити в акорді. Мовби струн і не було. Були звуки — злиті, багаті, гармонійні, вони вільно і охоче виникали від легкого дотику пальців і йшли не від струн, а з самого нутра інструмента, зливаючись, змушуючи відчутно тремтіти все легке тіло гітари. І така приємна, така принадна була ця чутлива покірність інструмента, що Федорові нестримно захотілося грати, грати без кінця… Він злякався. Ці кілька улюблених акордів — було все, що добре знали його пальці. Хіба можна ображати довірливість струн невірним, грубим дотиком? Яку відповідь дадуть вони?..

— Оце — гітара… — захоплено промовив він і повільно, насилу відриваючи од неї погляд, повернув майстрові.

— А ну, Андрійовичу… Покажи… — попросив директор.

Той сів на стілець, обережно, двома руками поклав гітару на ногу, низько схилився до неї, наче вслухаючись у її дихання. Було щось хиже і водночас ніжне в усій його зігнутій постаті, в обережних і чіпких пальцях, що владно обхопили гриф і чутливо торкалися струн.

І от пролунав голос: простий заспів старовинної російської пісні «Есть на Волге утес». Одразу підхопив його тихий, невиразний, але могутній хор багатьох голосів, що долинули немов здалеку. Потроху пісня міцніла, сміливішала. В ній вчувалися і гомін широкої, роздольної річки, яка б’є хвилями в скелі, і безмежна далечінь, і глибина тих сотень років, що стоїть цей дикий, самітний стрімчак… І все це незбагненно перетворювалося на таку величезну, всеперемагаючу могутність людського духу, що все навколо зникло, перестало, існувати для Федора…

Непомітно змовкли шуми, що долинали з цеху; хтось обережно і безшумно відчинив та так і залишив відчиненими навстіж двері…

А коли Андрійович закінчив, довго ще, з хвилину, тривала тиша, потім так само нечутно зачинилися двері і за ними знову прокинулися шуми цеху і голоси людей.

— Ви справжній артист, — сказав Федір і, не знаючи, як краще висловити те почуття, що охопило його, по-дружньому обняв худі плечі майстра.

— Ручна робота, — відповів той, відходячи вбік. І, багатозначно подивившись на директора, додав з явним натяком на якусь уже відому їм суперечку: — Кустарна… А фабричним способом хіба таку зробиш?.. Піду, Тимофію Павловичу, у мене там кришки сушаться…

Не чекаючи відповіді, він вийшов.

— Ні, зробимо… — вперто сказав директор. — Хай не таку, це, звичайно, унікум, витвір художника. Андрійович робив її вісім місяців, а матеріал для неї сушив і витримував років п’ять. Але ми можемо робити просто хороші інструменти. А випускати таку погань, — він кинув гнівний погляд на стіни, обвішані інструментами, — це ж шкідництво, такою продукцією ми тільки відбиваємо потяг у людей до музики… І все через те, що не можемо налагодити правильного сушіння матеріалу… Запасів нема. Сушильний цех працює повільно. А всяке прискорення процесу призводить до браку. Зачароване коло якесь!.. А знайдемо вихід… Повинні знайти! Давайте разом, товаришу Решетков… Це ж благородне та й цікаве завдання. Чого вам поспішати з своєю механікою? Попрацюйте у нас, налагодимо справу і — будь ласка, нікуди механіка не втече!

А Федір сидів, опустивши очі, і, внутрішньо посміхаючись, думав про те, що директор даремно старається, бо як не дивно, а його вже переконав цей лютий, очевидно, противник фабричного виробництва — Андрійович…

…Протягом найближчих двох тижнів Федір заново перекроїв сушильний цех. Із захопленням знаходив він усе нові джерела продуктивності — то в режимі камер, то в економічнішому використанні їх ємкості, то в самому плануванні обладнання. Він відчув тут себе творцем і радів, бачачи, як його зусилля перетворюються на нові кубометри добре висушеної «музичної» деревини.

Однак незабаром настав час, коли він перестав знаходити ці приховані джерела зростання, а продуктивність цеху все ще відставала. Знову довелося піти на компроміс: знизити якість сушіння, щоб прискорити його і виконати накреслену програму. Федір зрозумів, що не впорався з завданням. Він був засмучений і не знав, що робити далі. З цим і прийшов сьогодні до Миколи.

Дізнавшись про нещастя друга, Микола раптом насторожився і змусив його докладно розповісти, як у них сушать деревину. Федір відчув, що Микола неспроста цікавиться такою, здавалося б, чужою йому справою. Настрій його трохи піднявся, і він захоплено змалював методи, апаратуру, навіть накреслив на папері план цеху, розташування сушильних камер…

— Для наших цілей потрібне дерево особливої якості, добірне, рівношарове, гладеньке. І сухе, щоб вологи було не більше дванадцяти процентів. Найкраще просто витримувати дерево при помірній, однаковій температурі. Але при такому способі сушіння доводиться чекати мінімум рік. Тому ми користуємося штучним сушінням — у камерах, з певним режимом обміну повітря і температури. Це набагато прискорює сушіння, але зате і призводить до браку. Досліджуючи деревину під мікроскопом, часто виявляли в ній дрібні тріщини. А це вже брак. І чим суворіший режим сушіння, тим більший процент браку.

— Так-так, — протягнув Тунгусов, постукуючи пальцями по столу і поглядаючи на Федора з якоюсь іронічною увагою. — І скільки ж часу триває таке «культурне» сушіння?

— Ну, це швидко — діб сім-десять, залежно від породи дерева.

— Діб?! — вигукнув Микола.

— Ну, звичайно. Можна ще прискорити, але тоді браку буде більше.

Тунгусов заскрипів стільцем, обурено соваючись.

— Послухай, Федю, може, у вас фабрика якась відстала, допотопна?

— Як відстала? — посміхнувся той. — Найновіше обладнання… Я ж знаю, за кордоном таке саме.

— Федю, любий, облишмо закордон… Тьотю Пашо, — звернувся він до «годувальниці», що ввійшла в кімнату з чайником у руці, — ви, здається, говорили, що в нас дрова сирі.

— Сирі, Миколо Арсеновичу, ну просто вода, мабуть, щойно з лісу. Тріщать та парують, а жару ніякого.

— Будь ласка, тьотю Пашо, виберіть нам невеличке полінце, яке сиріше, і принесіть сюди.

За кілька хвилин, протягом яких Тунгусов мовчки порався біля одного з своїх численних електроприладів, тітка принесла поліно. Микола випиляв з нього слюсарною ножівкою невеликий акуратний брусок.