Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

При мені він кілька разів телефонував, розмовляв із кимсь, замовляв квитки. Щойно він зникне, стане ясно, що його викрали, і у Віскос наскочить поліція.

Шанталь поклала свій зливок на землю й вийшла з зони обстрілу. Решта жінок вчинили так само.

— Можете стріляти, коли так хочете. Але я знаю, що це пастка, підлаштована чужоземцем, і тому я не стану співучасницею злочину.

— Нічого ти не знаєш! — вигукнув латифундист.

— Якщо виявиться, що я мала рацію, війт дуже скоро опиниться за ґратами, а у Віскосі з’являться представники влади, аби довідатися, у кого ж він поцупив це золото. І хтось муситиме давати свідчення. Але то буду не я.

Утім, я даю слово, що мовчатиму. Скажу лише, що не знаю, що тут сталося. Окрім того, на відміну від чужоземця, який завтра покине Віскос назавжди, нашого війта знаємо ми всі. То може, війт і візьме на себе всю провину, скаже, що викрав золото в якогось чужоземця, що днями гостював у Віскосі. Тоді всі ви будете вважати його героєм, злочин ніколи не розкриють і ми всі житимемо, як і жили раніше, але, звісно, без золота.

— Я візьму все на себе! — мовив війт, вважаючи, що дівчисько геть зсунулося й верзе нісенітниці.

Раптом почувся брязкіт: хтось перший переломив свою двостволку.

— Вірте мені! — горланив війт. — Я візьму все на себе! Я ризикну, була-не-була!

У відповідь йому пролунав ще однин металевий брязкіт, потім ще й ще, і так тривало доти, доки цівки майже всіх рушниць не опустилися до землі, — скільки вже можна вірити обіцянкам політиків?! Продовжували цілитися лише війт і священик: перший тримав на мушці сеньйориту Прим, другий — Берту. Однак дроворуб, той самий, який дорогою підраховував, скількома свинцевими кульками буде невдовзі нашпиговане тіло старої, побачив, що діється, кинувся до них і обох обеззброїв. Війт ще не втратив розум, аби вчинити злочин з почуття помсти, а священик був надто недосвідчений в поводженні зі зброєю, тому, швидше за все, схибив би.

Сеньйорита Прим мала рацію: вірити комусь на слово — справа надто ризикована. Раптом їй здалося, що кожен усвідомив цю просту істину, і люди, спочатку найстарші, а за ними й всі інші почали розходитися.

Мовчки рушили вони схилом униз, намагаючись думати про погоду, про те, що не за горами вже час стрижки овець, про поле, яке завтра-післязавтра знову треба буде виорати, про те, що незабаром розпочнеться сезон полювання. Це все, що було в їхньому житті, лише це і більше нічого, бо місто їхнє загубилося в часі, і дні в ньому були схожі один на одного, як дві краплі води.

Все, що сталося у Віскосі за останні три дні, їм просто наснилося, — казали собі люди.

То був сон. Моторошний сон.

***

На галявині залишилося троє людей, — одна з них, Берта, спала, прив'язана до каменю, — і два ліхтарі.

— Це золото відтепер належить Віскосу, — сказав чужоземець. — Я ж, виходить, залишаюся без золота й без відповіді на своє запитання.

— Воно належить не Віскосу, а мені. І ці зливки, і той, що заритий біля Y-подібного каменю. Я не вірю жодному твоєму слову, тому ти підеш зі мною й допоможеш перетворити це золото на готівку.

— Сама знаєш, що я не зроблю цього. А щодо твого презирства до мене, то зневажати маєш сама себе. Ти повинна бути вдячна за все, що тут сталося, бо, показавши золото, я дав тобі дещо набагато більше, ніж шанс розбагатіти.

Я змусив тебе діяти. Завдяки мені ти припинила протестувати проти всього на світі й зайняла певну позицію.

— Дуже шляхетно з твого боку, — іронічно зауважила Шанталь. — Але про людську природу проконсультувати тебе я могла б ще в першу хвилину нашої зустрічі. Зараз Віскос перебуває в занепаді, але минуле його було сповнене слави й мудрості. Я могла б дати тобі відповідь, якої ти так домагаєшся, якби пам’ятала запитання.

Шанталь підійшла до каменю й розв’язала мотузку, що стягувала Бертині зап’ястя, побачила на чолі старої ранку, — мабуть, від того, що її обличчя було притиснуте до каменю, але переконалася, що це звичайне садно. Гірше було те, що сидіти тут доведеться до ранку, чекаючи, доки Берта не прокинеться.

— Ти й зараз можеш порадувати мене відповіддю? — запитав чужоземець.

— Здається, тобі вже розповідали про зустріч святого Савинія з Ахавом?

— Так, звісно. Святий прийшов до нього, трохи погомонів із ним, і араб навернувся, бо зрозумів, — його власна бравада — ніщо проти безстрашшя святого.

— Саме так. Тільки ти забув згадати, що Ахав почав гострити ножа, щойно Савиній переступив поріг його оселі, а затим, перш ніж пустельник заснув, між ними відбулася ще одна розмова. Розбійник, переконаний, що весь світ є його власним відображенням, вирішив випробувати святого й запитав:

— Коли б зараз зайшла сюди найгарніша з усіх блудниць, які вештаються містом, зміг би ти не думати про те, яка вона гарна й зваблива?

— Ні. Але я зміг би опанувати себе, — відповідав пустельник.

— А коли б я запропонував тобі багато золотих монет за те, щоб ти зійшов з гори, покинув свій скит і став одним із нас, зміг би ти дивитися на це золото як на просте ріння?

— Ні. Але я зміг би опанувати себе.

— А коли б до тебе прийшли два брати, один із яких ганьбив би й принижував тебе, а другий шанував би як святого, зміг би ти визнати обох їх рівними?

— Я краявся б, але й страждаючи зміг би опанувати себе й ставився б до обох однаково.

Шанталь якусь хвильку помовчала й додала:

— Кажуть, що ця от коротка бесіда зіграла вирішальну роль у Ахавовому житті.

Чужоземцю не треба було пояснювати, — він і сам знав, що на Ахава