Томас Тімайєр - Закон Хроноса

матеріал,— він розправив плечі.— Завтра вранці я навідаюся до нього із загоном моїх найкращих людей, заарештую всіх і, звісно, конфіскую машину часу. Потім залишу достатньо доказів, щоб обвинуватити Гумбольдта в державній зраді й убивстві нашого улюбленого імператора, що дозволить передати справу до суду. Якщо в нас буде те, що ми хочемо, ми ґрунтовно вивчимо теорію подорожей у часі й з’ясуємо всі можливості апарата. За умови, що машина справді в робочому стані,— Штрекер міг би заприсягтися, що під маскою Фалькенштейн посміхається.— Так, друзі мої, сьогодні особливий день. Сьогодні ми відмовляємося від таємного життя й відкрито заявляємо про себе. Кажу вам: наш час настав! Ми достатньо діяли в тіні. Ми бачили, як зійшло насіння наших зусиль, як воно проросло й розквітло, тепер же настав час збирати врожай. Від завтрашнього дня починається нова ера. Ера, якій буде відведене почесне місце в хроніці нашої ложі.— Він повернувся і сів на стілець. Очі його блищали в темряві.— Любі брати, тепер усе залежить тільки від вас. Вам вирішувати. Хто за те, щоб приступитися до виконання плану, підніміть, будь ласка, руки.

Усі руки зметнулися в повітря.

30

Т их, що зібралися, освітлювало бліде світло кухонної лампи. Усі розсілися навколо Оскара. Гумбольдт, Берт, Лєна й Мицик. Навіть Герон був присутній.

Шарлотті здавалося, що Оскар жахливо виглядає. Їй хотілося взяти юнака за руку, але тоді б він не зміг їсти. Але ж він падав із ніг від утоми. Щоки запали, тіло було вкрите синцями й подряпинами, одяг забруднився. Але щось з’явилося в його очах, через що він здавався більш дорослим і зрілим. Поки він поглинав свою улюблену їжу — смажену картоплю з салом, цибулею та яєчнею,— вони не зводили з нього очей.

— Ну, ти й зголоднів,— зауважила Лєна.— Таке відчуття, що кілька днів нічого не їв.

— Не їв,— погодився Оскар.— Принаймні, як слід. Тільки якісь крихти, якими й не наїсися.

— Розповідай уже, що трапилося,— не стерпів Берт.— Ти подорожував у часі? А куди?

— Що з Берінгером? Розповідай! Ми хочемо знати все до подробиць.

— Дайте йому спокій,— заявила Шарлотта і м’яко торкнулася руки друга.— Не бачите, він зовсім без сил? Хочеш іще яєчні, Оскаре?

— Велике спасибі, дуже мило з твого боку,— погодився Оскар і посміхнувся дівчині. Багатообіцяюча посмішка для Шарлотти, а ось для інших, котрим доведеться ще почекати,— справжнє катування.

Наступні п’ять хвилин було чути тільки жування й ковтання. Нарешті, він наситився. Він ковтнув чаю, витер рот і видав мимовільний звук відрижки.

— Вибачте,— відкинувся він на спинку стільця.

— Наївся?

— Ще й як! Більше ані шматочка не влізе.

— Тоді розповідай,— звелів Гумбольдт.— Я вже знаю, що на тебе напав Берінгер, і знаю, що ви активували машину часу. Що трапилося потім?

— Спочатку я знепритомнів,— відповів Оскар.— Можливо, через те, що машина зробила сильний стрибок, а може, я вдарився головою — не можу сказати. Знаю тільки, що в очах стемніло, і я нічого не відчував.

— А потім?

— Оговтався тому, що хтось ляскав мене по щоках, а потім почув голос. Голос Берінгера. «Розплющуй очі, або я тобі вперіщу! Я знаю, ти мене чуєш!» Я розплющив очі й побачив луг, оточений кущами й деревами. Над моєю головою змикалися густі гілки. І раптом я все згадав. Гроза, блискавка, напад. Щось загуло. Ми боролися, боролися. Згадав, як наелектризувалося повітря, як запахло гарячим металом. Я запитав, де машина часу, де ми, але Берінгер не знав. Він якось змінився. Уже не був таким зарозумілим і самовпевненим.

Одяг на ньому був брудний, рукав куртки розірваний, а на правій холоші — величезна діра. Щось таке було в нього в очах… Паніка? Чого він злякався? Загалом, нічого гарного це не обіцяло.

«Що це за штука? — запитав він.— Відповідай! Машина часу?» Я пояснив, що ми щойно зробили стрибок у часі й, мабуть, зазнали аварії корабля. Хотів підвестися, щоб розгледітися, але відчув, що руки зв’язані тонким шпагатом. «Що, чорт забирай, відбувається?» — обурився я й попросив мене розв’язати. Замість цього Берінгер зацьковано озирнувся. І знову цей дивний погляд… Я продовжив розпитувати, і він відповів, що коли ми тут опинилися, нас обстріляли якимись дивними штуками. На доказ він сунув руку в кишеню й витяг шматок металу, схожий на морську зірку з приробленим рибальським гачком. Берінгер розповів, що стріляли з металевої машини з довгими крилами. І дзижчала ця машина, як бабка.

Я погодився, що це небезпечно, але нам усе ж таки потрібно до машини часу. Я пояснив, що без неї ми не зможемо повернутися в наш час. Можете уявити мій жах, коли я дізнався, що він і гадки не має, де машина зараз. Берінгер розповів, що навмисне відійшов подалі й не запам’ятав місця, де вона стояла. І заявив, що ніякої машини часу там зовсім не було. Довелося мені розповідати про захисне поле, але, схоже, він так нічого й не зрозумів.

Оскар розвів руками.

— Загалом, ми не уявляли, в якому часі перебуваємо, і ніякої надії на швидке повернення не залишалося. Берінгер послабив мотузку на моїх зап’ястях, але зовсім розв’язувати не захотів. Мені здалося, що ми були досить далеко від свого часу, тому що місце не викликало в мене ніяких асоціацій. Я бачив ліс і луг, але не було навіть і сліду озера. І скрізь виднілися якісь траншеї й котловани, занадто акуратні і явно штучного походження. Та й сам пейзаж. Пагорбів було набагато більше, ніж я пам’ятав. Які сили над ним попрацювали? Раптом Берінгер підвів голову й прислухався. Тепер і я почув. Дзижчання, як від крил гігантських комах.

Берінгер схопив мене за зв’язані руки й потягнув за собою. Я ж то знаю, яке в цього негідника чуття. Якщо він говорить, що справа пахне смаженим, то так воно і є.

Пригнувшись, ми добігли до найближчого котловану й сховалися. Я