Олександр Шевченко - Аутсайдери

він бачить, але зрозумів, що зовсім не хоче торкатися цієї мерзенної штуки. Проте далі шосе справді не було — тільки стовбури велетенських сосен, які неначе росли тут одвічно.

Неприродна тиша панувала навкруги, і шурхіт підошов по асфальту пролунав дуже голосно. Він повернувся в машину, відчуваючи, що до божевілля лишається один крок. Максим витяг з кишені материну фотокартку і дивився на неї затуманеними очима.

— Вони нас не випустять, — сказав хлопчик спокійно. — Це капкан. Усе їхнє місто — велика мишоловка.

— Це ми ще побачимо, — прошипів Даромир, барабанячи пальцями по керму. Максим здивовано поглянув на нього.

— Ви що, досі не зрозуміли? Вони відкрили шлях, щоб усі ми змогли сюди потрапити, а тепер він знову зник! Ніхто не збирається нас відпускати, а самі ми не виберемося!

— Я піду пішки, чорт забирай! — гримнув Даромир у відповідь, але миттєво вгамував свій гнів. Хлопчина скоріше за все правий. Це було б занадто просто. А якщо ліс — також частина цієї божевільні? Те, що він бачив попереду, красномовно це засвідчувало. Вони можуть увійти туди й не повернутися. Але не в його принципах відразу викидати білу хустку.

— Що будемо робити? — порушив мовчанку Симон.

Максим напружив пам’ять. Згадалися слова товстуна:

«Тільки тут можна»… Той казав, що знає стежку, яка веде з Ковильця. На іншому боці звалища… Але щоб знайти її, доведеться повертатися назад. Якщо враховувати, що їхні думки для цих істот — відкрита книга, то цього разу мешканці будуть напоготові й навряд чи дозволять гостям вислизнути з рук. Може, саме так усе й сплановано — щоб вони переконалися у марності своїх спроб і повернулися…

Максим поділився здогадами зі своїми супутниками. У салоні запанувала тиша.

— Чи не забагато довіри до того божевільного? — спитав нарешті Симон. — А якщо він теж один із них? Якщо вони тільки цього й чекають?

— Оскільки інших пропозицій немає, ми спробуємо, — Даромир смикнув важіль перемикання передач і розвернув машину в протилежний бік. — Мені ця бісівщина вже остогидла.

— Знову туди?! — запанікував Симон. — Це ж безглуздя!

— Якщо хтось проти, може залишатися тут і чекати розвитку подій, — підвищив голос Даромир. — Особисто я всією душею бажаю опинитися по той бік клятого лісу, і зроблю для цього все можливе.

Більше заперечень не було. BMW рушив у бік міста, поступово набираючи швидкість. Усе навколо дедалі більше насичувалося червоним, перетворюючись на дивну подобу марсіанського ландшафту, і Максим знову згадав оповідання Бредбері. Згадав його драматичний фінал. Він боявся, що, попри всі зусилля, їхня власна пригода завершиться не менш драматично. Збирався спитати письменника, чи він читав цю річ, коли той несподівано вигукнув:

— Подивіться! Господи Боже, що це таке?! Бачите? Над деревами!

Даромир загальмував, зачаровано дивлячись уперед. Такого він ніколи не бачив, і навряд чи ще якийсь смертний на Землі мав честь споглядати подібне — звісно, якщо тільки не бував у містечку під назвою Ковилець. Видовище, що відкривалося їм, примусило у буквальному сенсі заворушитися волосся на голові.

Попереду над землею здіймалася велетенська округла маса тілесного кольору, вона коливалася, похитувалась — і невпинно рухалася в їхньому напрямку. Дерева заступали її майже повністю, але та частина, що височіла над кронами, неначе маківка айсберга, давала змогу виразно уявити розмір цього явища. Навіть звідси можна було розгледіти людські кінцівки, що стирчали з неї, та десятки облич. Асоціації з пам’ятником, який вони щойно бачили, напрошувалися автоматично.

— ЩО ЦЕ? — Симон втратив голос і зміг вичавити лише сиплий шепіт. Максим зводив очі все вище й вище, спостерігаючи, як величезна маса суне вулицею прямісінько на них. Так кроленя дивиться на велетенського удава в останні секунди життя.

— Це вони, — відказав він тихо. — Йдуть по нас.

Разом із рухом неймовірної істоти насувався і звук, схожий на бурмотіння кількасот голосів. Він поступово гучнішав, доки не стало зрозуміло, що всі вони повторюють одне й те саме слово: «Залишайтеся».

«Залишайся» — мамин голос пролунав у голові Максима, поступово знижуючись і перетворюючись на татків бас. І знову виникло знайоме відчуття, яке було біля звалища — щось стороннє вовтузиться у мізках, як проткнута голкою гусінь. Він стиснув маленькі кулаки й голосно закричав, намагаючись заглушити всі ці звуки — у повітрі й у власній голові.

Крик хлопчика примусив Даромира отямитись. Він дав задній хід і завертів головою навкруги, вишукуючи хоч якийсь захисток. Ага, ось воно!

— До школи! — крикнув він своїм пасажирам, зупиняючи автомобіль і відчинивши дверцята. — Мерщій!

Симону двічі повторювати не довелося — він викотився із салону й подерся на пагорб, на якому височіла цегляна будівля. Але Максим не рушив із місця — так і сидів, обхопивши руками голову. Даромир чортихнувся, висмикнув із замка його пас безпеки й витяг хлопчика з машини. Він помітив, що фотокартка випала з Максимових пальців, але не зупинився, щоб підібрати її. З ним на руках він побіг до пагорба, мимохідь глянувши на страхіття, яке продовжувало наближатися. Тепер воно постало перед ними в усій красі — гігантська потворна куля перекочувалася по шосе, відштовхуючись десятками рук і ніг. Невже він цілував частку цього?! До горла підступила нудота. Він трусонув хлопця, приводячи його до тями.

— Максиме, чорт забирай, допоможи мені! Повзи!