Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

лиш мурчав, як задоволений кіт, що поглядає на наступний шмат чогось незвичайно смачного. Вона гарно виглядала голою. Певна річ, краще, ніж одягненою.

Згадую величезне ліжко з балдахіном зверху, а також кондиційне повітря і тоненькі простирадла, що ніжно пестили шкіру усього тіла.

Трохи ми там повправлялись різною фізкультурою, і врешті все пішло в належному напрямку, і це було просто класно.

Я почував себе геть героєм – треба ж! Трахнув королеву бразильського карнавалу, який я із себе – фу-ти-ну-ти-молодець!

Врешті ми скінчили цей танець обоє водночас, і, поволі віддихуючись, неквапно і м'яко, але таки врешті розчепились.

І тут я чую фразу, якої ніколи не забуду.

– О-о! Як чудово! Совєтського в мене ще не було! Тепер маю для колекції! Ха-ха!

Фраза була весела, щира і природна! Але я був нею просто шокований. Ніби раптовим холодним душем, а скорше – ніби зненацька відро холодної води тобі вилили на голову.

Ми, незважаючи на це, певна річ, продовжили згодом наші вправи, і я ще мав три дні перебувати в Ріо, і ще двічі у неї ночував.

Але я відразу тоді ж згадав одну просту істину. Коли я щойно дістався Києва, і втрапив у свої двадцять три роки в компанію сорокарічних чоловіків з різними жінками, і мене прийняли там просто з якихось пацанячих причин, то одного разу її виголосив мені один із старших моїх друзів: «Це брехня, що чоловіки вибирають собі жінок. Це ми самі себе обманюємо. А насправді ми вибираємо серед тих жінок, які нас вибирають!»

Це була правда!

І в Ріо я в ній ще раз пересвідчився.

А на загал все решта відбулося дуже навіть кльово.

І жінка ця була справді гарна.

А з Бразілії я вернувся на кілька днів до Аргентини і звідти подався в Перу.

Але то ще одна окрема історія.

Ліма-Лама

Переліт з Москви до Аргентини триває двадцять чотири години, протягом цього часу літак робить кілька зупинок, заправляється і на півдорозі міняє пілотів.

Я вже колись літав сюди і знав, що одна із зупинок мала бути в Тенеріфе у Бразилії, але через якусь повінь затопило аеропорт і наш літак робив неплановану зупинку в Лімі, столиці Перу.

Це не було заплановано і тому у квитку було зазначено – Москва – Ліма – Буенос-Айрес.

Після кількамісячних моїх пригод в Аргентині і Бразилії я вже зібрався повертатись додому, і в посольстві мені сказали, що в Тенеріфе аеропорт відремонтували і можна летіти прямим рейсом.

– От вже ні! Не треба мені прямим рейсом! Вмерла, то вмерла, – заперечив я. – Є зупинка в Лімі, у мене на квитку відзначена. То нехай так і буде, полечу через Ліму.

Я подався в перуанське посольство і попросив у них візу в Перу на два тижні.

На мене дивились в перуанському посольстві, як коза на афішу, – я справді згадав тоді Маяковського, бо такого прецеденту в них ніколи не було. Щоби ото савєтскій челавєк прийшов сам за візою для себе і хотів просто побути в Перу і подивитись країну, а також зустрітись із Маріо Варгасом Льосою, роман якого «Зелений дім» я переклав українською мовою. І свого часу перекладену книжку йому вислав.

Візу, попри всі їхні здивування, мені видали наступного дня на два тижні, як я і просив.

На той час в мене вже було багато знайомих журналістів в Буенос-Айресі і в Ріо-де-Жанейро, і я знайшов через них контакт в Лімі. Там був чийсь знайомий журналіст, який вчився в Москві, зараз жив сам у квартирі і готовий був мене як журналіста і письменника з совка прийняти і помістити в себе жити.

Посольство совєтське, однак, теж подбало про мене і повідомило, що мене зустрінуть представники совєтського посольства в Лімі і щоб я зайшов і так би мовити відмітився в посольстві, де я живу і що роблю.

У мене за майже п'ять місяців моїх мандрів по Аргентині і Бразилії назбиралась купа валіз із книгами і різним барахлом – подарунками, куртками і сорочками.

Це ж було давно, і все заграничне тоді цінувалось і котирувалося дуже і дуже.

Якщо хтось вилазив з-під залізної завіси і побув десь у Парижі чи навіть Празі, то це вже було ой як престижно і можна було вальяжно розповідати таким собі ніби між іншим тоном, як от я там прогулювався по Єлисейських полях. І всі такому герою заздрили і мрійливо зітхали – от би мені в Париж, хоч на деньок.

Різниця в психології совєтського челавєка, який вирвався на волю з клітки, і людини з будь-якої нормальної країни, для якої право на подорож за кордон означало тільки наявність коштів на це і нічого більше, величезна. Залишки її існують ще й досі, особливо у старших людей, бо для молоді – поїздка за кордон, це нормально, а старші ще пам'ятають, як було важко дістатися за кордон взагалі, навіть у туристичну поїздку.

Але я вже на той