Редьярд Джозеф Кіплінг - Книга Джунглів

Вони подалися до лісу, і мати-Вовчиця вискочила зі свого сховку.

– Проведи їх! – сказав Мауглі. – І дивись, щоб усі джунглі знали – їх не можна чіпати. Передай цього наказа, а я покличу Багіру.

Довге, похмуре виття пролунало й вщухло, і Мауглі побачив, як чоловік Мессуа шарпнувся, наміряючись бігти назад до хатини.

– Іди, іди! – крикнув йому Мауглі. – Я ж казав – ви чутимете пісню. Вона супроводитиме вас аж до Канхівари. Це Милість Джунглів.

Мессуа підштовхнула чоловіка вперед, і їх з Вовчицею поглинула пітьма, аж раптом Багіра вискочила наче з-під землі біля ніг Мауглі.

– Мені соромно за твоїх братів! – пробурчала вона.

– Чого? Хіба вони погано співали для Балдео? – спитав Мауглі.

– Добре! Аж надто добре! Так, що я й сама забула усякий сором, і, клянуся зламаним замком, що мене звільнив, бігала джунглями і співала, як навесні! Хіба ти нас не чув?

– Я був зайнятий іншим. Ти краще спитай Балдео, чи сподобалися йому співи. А де ж усі четверо? Я хочу, щоб ніхто з людської зграї сьогодні не вийшов за ворота.

– А нащо тобі ті четверо? – спитала Багіра. Втупивши в нього палахкі очі, вона тупцяла на місці й муркотіла все голосніше. – Я можу їх затримати, Мауглі. Ця пісня і люди, що полізли на дерева, мене роздражнили. Хто такий Мауглі, щоб нам зважати на нього? Гола коричнева землерийка, безволосий, беззубий земляний нишпорка! Я бігла за ним весь день – опівдні, ясного дня! Я пильнувала його, як вовки пильнують оленів. Я Багіра, Багіра, Багіра! Я танцювала з ними, як танцюю зі своєю тінню. Дивися! – І велика пантера підстрибнула, мов кошеня, і кинулася ловити опалий листок; вона махала лапами на всі боки, зі свистом розтинаючи повітря, потім безгучно опустилася на чотири лапи, а тоді знову почала стрибати, і її мурчання все наростало, мов пісня пари в киплячому казані. – Я Багіра – у джунглях темної ночі! І вся моя сила зі мною! Хто встоїть проти мене? Дитино, я б одним ударом могла розтрощити тобі голову, і вона б стала пласкою, мов дохла жаба влітку!

– То вдар! – сказав Мауглі мовою селища, а не мовою джунглів.

І людські слова вмить зупинили Багіру. Вона відсахнулася назад і, затремтівши, присіла на задні лапи, і її голова знов опинилася нарівні з головою Мауглі. І тоді Мауглі почав дивитись, як дивився на неслухняних вовченят, дивитись у її зелені, мов берили, очі, поки в зеленій глибині не згас червоний вогник – так за двадцять миль видно, як гасне вогонь на маяку, – поки очі не заплющилися й велика голова пантери не почала опускатися все нижче й нижче, поки червоний жорсткий язик не лизнув ногу Мауглі.

– Багіро, Багіро, Багіро! – шепотів хлопець і швидко та легко пестив рукою її шию і тремтливу спину – Заспокойся, чуєш? Це ніч винна, а не ти!

– Це нічні запахи, – сказала Багіра, отямившись. – Повітря немовби кличе мене. А ти звідки це знаєш?

Повітря навколо індійського селища сповнене усіляких пахощів, а для звіра, що звик думати і відчувати носом, запахи – те саме, що музика чи вино для людини. Мауглі ще кілька хвилин заспокоював пантеру, і нарешті вона лягла, наче кішка біля вогню, склавши лапи перед грудьми і примруживши очі.

– Ти наш і не наш, із джунглів і не з джунглів, – сказала вона. – А я лише чорна пантера. Та я все одно тебе люблю, Малий Брате.

– Щось вони довго балакають під деревом, – сказав Мауглі, не звернувши уваги на її останні слова. – Мабуть, Балдео й досі розказує їм свої баєчки. Вони невдовзі прийдуть, щоб витягти жінку з чоловіком із пастки і кинути їх у Червону Квітку. І побачать, що пастка порожня! Ха-ха!

– Слухай-но, – мовила Багіра. – А що коли вони знайдуть там мене? Хто наважиться стати на поріг після того, як забачить мене? А мені не вперше сидіти у клітці, і їм навряд чи вдасться зв’язати мене мотуззям.

– Що ж, роби, як знаєш! – мовив Мауглі сміючись, бо вже почувався таким само безстрашним, як пантера, що прослизнула до хижки.

– Тьху! – пирхнула вона, принюхавшись. – Тут смердить людським духом. А ліжко таке саме, як було у звіринці в Удайпурі. Ну, полежимо!

Мауглі почув, як рипнула мотузяна сітка під вагою великого звіра.

– Клянуся зламаним замком, що мене звільнив, вони подумають, що спіймали гарну здобич! Ходи сюди, Малий Братику, і разом побажаємо їм доброго полювання!

– Ні, я задумав інше. Людська зграя не повинна здогадатися, що я доклав до цього рук. Полюй сама. Я не хочу їх бачити.

– Хай буде так, – мовила Багіра. – Он вони йдуть!

Під деревом на іншому кінці селища гомоніли ще й досі. Врешті-решт галас ущух, і людське юрмисько кинулося бігти вулицею, розмахуючи дрючками, бамбуковими палицями, серпами й ножами. Балдео і брамін бігли попереду, а решта слідували за ними назирці і волали:

– Ану давайте сюди відьмаків! Побачимо, чи зізнаються, як їх припече! Підпаліть стріху в них над головою! Ми їм покажемо, як приймати у дім