Юрко Вовк - Пам’ять крові

він не сприймає і не сприйме жорстоких вчинків сина, у яких той уже, здавалось, безповоротно загруз, мов у смертельно небезпечній поліській трясовині. У Ґжеґоша батько був комуністом, якого за його ідеологію він ненавидів. Так само, як і ідею української держави. Для нього існувала лише Велика Польща «од можа до можа»[36].

Одного разу Ґжеґош Гвізд покликав Левона до себе. Його невеликий загін розташувався на околиці Львова на території якоїсь фабрики. За штаб йому правило просторе приміщення біля прохідної.

– Завтра ми підемо зі Львова, Левоне, – беззаперечно оголосив Ґжеґош, наливаючи у склянки горілки. – Тут стає небезпечно. А я не збираюсь потрапити в совєцьку тюрму чи до Сибіру. Рушимо на південний захід нашої Ойчизни. Там Армія Крайова має міцні позиції.

– То через Волинь не підемо? – розчаровано мовив Левон, який усе ще сподівався якось зустрітися з рідними.

– Боюсь, що ближчим часом нам не вдасться потрапити додому, – похмуро відгукнувся Ґжеґош і вихилив склянку до дна. – А може, й не ближчим тоже…

На землях Вроцлавщини і Ополля Ґжеґош Гвізд зі своїм загоном знову взявся за те, чого не міг робити на Львівщині після приходу совєтів. Напади на українські села щоразу супроводжувалися знищенням місцевих активістів і спаленням та пограбуванням їхніх обійсть. Наче озвірілий після останніх невдач і випитої горілки, Ґжеґош Гвізд власноручно страчував своїх жертв. Коли Левон, який тепер постійно був з ним поруч, якось сказав, що це не варто робити йому самому, Гвізд, наставивши на нього автомата, вказав на дружину православного священика: «Вбий її, або я застрелю тебе!» І Левон убив ту жінку.

Ґжеґош Гвізд до останнього сподівався, що на звільненій від гітлерівців території Польщі буде встановлена влада Другої Жечі Посполитої. Та коли він довідався, що совєти нав’язують полякам маріонетковий комуністичний уряд, до якого був причетний і його батько, він утратив надію. Останньою краплею стала звістка про те, що совєти повісили на польських прикордонних стовпах крайовців, які встановили їх у межах кордону Жечі Посполитої до 1939 року.

– Левоне, – сказав він після ночі спільної пиятики, – я не буду жити в комуністичній державі, на яку перетворюють мою Ойчизну совєти. У мене в Аргентині живе товариш. Я збираюсь туди потрапити вже найближчим часом. Ти зі мною?

– Нє, – після паузи мовив Левон – Я залишусь. Що мені робити на чужині?

– Друже, – кисло посміхнувся Ґжеґош Гвізд. – Ти стільки людей загубив тут і на кресах всходніх, що життя в цих краях тобі все одно не буде. Якщо хочемо жити, то мусимо втікати звідси подалі…

І Левон урешті погодився.

Хорхе Альдара їхав до Левона Красніцького з готовим рукописом майбутньої книжки, про видання якої він уже домовився в Буенос-Айресі, хоча й сумнівався, що її головний герой захоче перечитувати про жахіття, які мучили його все життя. Та він мусив показати йому рукопис.

Левона Красніцького Хорхе Альдара застав у ліжку, біля якого сиділа черниця з місцевого католицького монастиря. Обличчя в того було бліде і змучене. Однак журналістові, який провів з цим старим чоловіком багато часу, одразу впав у вічі якийсь дивний спокій, що проступав у його рисах. Хорхе Альдара раптом подумав, що це спокій перед смертю.

– Він ледь дихає, – тихенько озвалася до журналіста черниця, мабуть, прийнявши його за близького родича цього старого чоловіка. – Я вже прочитала молитву…

Повіки старого здригнулись, і він з натугою розплющив очі.

– Я привіз вам рукопис книжки, пане Красніцький, – перебільшено бадьоро мовив Хорхе Альдара. – Хочете його переглянути?

Чоловік скривився і досить виразно прошепотів:

– Кров моїх невинних жертв таки покарала мене. Як і заповідав Ларко…

– Хто такий Ларко? – здивовано запитав журналіст. – Ви не розповідали про нього.

– Ла-а-арко, – зі стогоном протягнув старий. – Мій товариш… мій ворог… який забрав у мене найдорожчу людину…

Він замовк і заплющив очі. Подальше вже було невідворотним.

Розділ другий

Іларіон Ткачук поволі йшов тротуаром, спираючись на паличку. Він простував до свого улюбленого пабу «Старий кінь», що стояв неподалік його дому у Вінніпезі. Іларіон жив у ньому п’ятдесят років, і майже стільки ж щосуботи приходив у цей паб. Анна за те по-доброму кепкувала з нього, називаючи пабовим ортодоксом. Посміюючись, Іларіон незмінно відповідав їй, що старий кінь, мовляв, борозни не зіпсує. Щоправда, вже глибоко й не виоре. Тепер він міг собі дозволити лише малий кухоль пива Bud, яке давно полюбляв і назва якого нагадувала йому про далекий рідний край.

Двох його давніх товаришів, з якими Іларіон довший час