Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

якого торік несло прибутною водою на зірваній крижині прямо на дерев’яну розкосину мосту…

-Оце тобі козак, — присіла до нього вуйна. — Такий файненький легіник. Нумо, витремо сльози.

Вуйна обняла його, пригорнула. Її одіж і руки пахли теплим молоком.

—Ну, годі-бо. У нас тобі гарно вестиметься, ми тебе не зобидимо. Перебудеш сю лиху годину, а там народить і у ваших більшовицьких землях хліба, і мама забере тебе домів.

Говорила вона привітно, голос був у неї теплий; як і її руки, і Василькова довірлива душа відгукнулася. Хоч він плакав ще дужче, і серце його краялося від суму за домівкою, за матір’ю, усе ж хлопець відчув, що йому легшає.

—Ходімо, лишень, молочка покуштуємо, поки тепле, — підвела його вуйна.

Зайшли до хати. Василько побачив тут якогось молодика, що сидів коло розкладного столика в кінці лави проти вікна й шевцював, забиваючи молотком дерев’яні цвяшки в підошву чобота.

—Слава Ісусу! — привітався Василько.

—Ммм… — відповів молодик. А коли оглянувся, то виявилося, що в нього в затиснених губах стриміло півдюжини біленьких дерев’яних цвяшків. Обличчя він мав смагляве, трохи бліде, ніжно поголене, і хоч під лівим оком розплився синець, карі очі дивились ясно й усмішливо до хлопця. Молодик вийняв цвяшки з рота, спитав:

—Хто ж се такий, мамо, буде?

—Це наш пастушок Василько з-під Канева, — пояснила вуйна. — Ми трішки поплакали, за домівкою дуже бануємо.

Василько понурив голову.

—Що ж се ти, пане Василю? Життя, братику, плаксивих не жалує. Треба триматися, — сказав молодик та й повернувся до своєї роботи, бадьоренько застукав молотком, замугикав якоїсь бравурної пісні.

Вуйна тим часом налила глиняний кухоль молока, врізала скибку хліба, подала:

—Попий молочка, Васильку, покуштуй, якого ти напас, а я поки з обідом зберусь.

Молоко було тепле, пахуче й таке смаковите, що він аж п’янів од нього й ледве стримувавсь, аби за кожним ковтком не застогнати. Востаннє він куштував молоко торік восени, поки ще дід не зарізав козу. Але хіба козиняче можна зрівняти з цим, що солодко пахло молодою травою. Та й попадало йому дома півчарочки й не щодень. А тут такенний ось кухоль! Як води з колодязя. Він таки не втримався й застогнав, не відриваючи губів од кухля. Молодик озирнувся, підморгнув Василькові підбитим оком. Василько відірвавсь од кухля й посміхнувсь у відповідь. Добрий япгол промайнув прозорим крилом поміж ними. Василькові зробилося затишно в цій хаті. Душа його потяглася до молодика.

А потім обідали, і Василько знову п’янів од їжі, од хліба уволю, од наваристого борщу. Поки обідали, в хату тричі заходили жебраки, один старий з Полтавщини, жінка з дитиною на руках із Кіровоградщини, ще змарніла низенька жіночка з плаксивим голосом з-під Вінниці. Вуйна Танка кожному вділила по скибці хліба.

—От що роблять з людьми більшовицькі колгоспи, — сказав молодик, якого батько й мати звали Гільком.

—Ти б ліпше стулив рота, — строго озвався батько. Мало тобі лиха, так ти й ще язиком вітер ганяєш?

Гількові спаленіли щоки, і його красиве обличчя замкнулося. Далі їв уже мовчки й скоро відклав ложку, звівся з-за столу, вийшов з хати.

—Не надонікав би хоч ти хлопцеві, —сказала вуйна. — Йому й так тяжко.

—Аби не було ще тяжче, то хай заціпить рота й ні пари з вуст!

Вуйко Юрко і вуйна говорили стривожено, і ця тривога непомітно передалась і Василькові, хоч він і не розумів, чим стривожені Батоги. Пообідавши, Василько вийшов надвір і побачив Гілька, що сидів під хатою набурмосений, спрагло цмулив цигарку. Руки в нього дрібно тремтіли. Він глянув на Василька, сумно посміхнувся:

—Ну що, козаче, після обіду можна жити? — голос у нього був низький, але м’який, приємний.

—Можна, — сказав Василько.

—А мені, братику, нема життя, видиш, — покрутив головою.

Василько мовчав. Він відчував, як цьому парубкові зараз важко.

—Кажеш, із-під самого Канева?

—Так. Від наших Калашників, якщо через Межиріч іти, буде п’ятнадцять кілометрів.

—Домашня справа. Ну, і який він, Канів?

—А я там ніколи не був.

—І могили Тараса Шевченка не видів?

—Ні…

—А знаєш, хто він такий?

—Ну, поет.

—Чий поет? Якого народу?

—Не знаю… — здвигнув плечима Василько. — Ми вчили його вірша «Тече вода з-під явора». А ще він був козаком Тарасом Бульбою. Такий товстий двадцятипудовий козак з люлькою. Його ще поляки спалили. Прив’язали до дуба й спалили… Нам учитель розказував.

—Ай-я-яй! Та в тебе вінегрет у голові, хлопче. У який же ти клас ходив?

—У третій, але зимою покинув. Як тільки перестали нам варити обіди в школі, я й покинув. Ходив по дворах, просив у людей, щоб з голоду не пропасти. А воно й у людей нічого дати.

—А колгоспи ж ваші що? Не годують?

—Не знаю, — знову здвигнув плечима Василько. — Якогось посліду на трудодні дали матері й дідові Йосипові пів- мішечка. А ще ми збирали колоски. Так і те віднімали. Об’їждчик на коні верхи ганявся.

—Кати, кати, ще гірші за татар… — люто промовив Гілько, і карі очі його стемніли й страшно зблиснули. Та тут же Гілько оглянувсь довкола, додав здушено: —Ти тільки вголос не кажи цього нікому. Носи в серці, носи, хай воно росте разом із тобою, колись пригодиться для України. А зараз мовчи, бо малим ще задушать…

—Та я знаю. Мені мати приказувала, щоб не розпускав язика.

Далі вони вже мовчали, Гілько викурив ще