Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Василько пішов за хату й зразу ж сів. Знову заболіло в животі. Так закрутило, що хлопець мимохіть застогнав. Біль трохи стишився, але не минувсь. Він лежав унизу живота, згорнувшись там калачиком, а потім став розправлятися, простягати пазурі вгору, дійшов аж до ложечки, й знову крутонуло, аж в очах вижовкло. Василько впав навзнак, ліг на живіт, уп’явся руками в спориш. Підібгав ноги в колінах, зігнувся, дістав коліньми підборіддя, й наче полегшало. Та потім накотилося новою хвилею, і він став рачки й поколінкував попід хатою, наче хотів утекти від того гострого, рваного, що шматувало йому живіт.

Так ного й застала вуйна Ганка. Мабуть, її налякав Васильків попіснілий вид і те, як він рачкував у траві.

—О, Матінко Божа! Що з тобою, дитино?.. — скрикнула вуйна.

—Бо…бо-лить… — ледве зміг вимовити Василько, так йому боліло, й показав рукою на живіт.

Вуйна підхопила його на руки й унесла до хати. їм назустріч кинувся Гілько. Уклали Василька на тапчані.

—Треба пані лікарку кликати, — сказала вуйна. — Він переїв. Се йому з голоду. Коли б не було лиха…

—Я побіг. Я зараз… — Гілько схопив з вішалки піджак і вийшов з хати.

Василько западав у небуття, потім опритомнював од нових нападів болю, як крізь туман бачив він біляву пані лікарку. Вона торкалася теплими пучками йому до живота, запитувала:

—Ти ходив на сторону?

Василько не міг уторопати, про що вона його питає. «Ходив на сторону?..» Це мостом через Рось на ту сторону, де стояла їхня продана хата й город був.

—Хо…ходив, — одповів Василько.

—Дивно, — сказала пані лікарка. — Живіт дуже твердий. Як камінь. Ти нічого не переплутав, хлопчику? Я питаю, чи ти ходив… ну, до вбиральні?

Він нарешті розшолопав, що до чого. Йому зробилося соромно, а потім байдуже.

— Кажи, чого ти мовчиш?

Знову западаючи в якусь бездонну яму, він гукнув кудись угору:

—Хо…ходив… Нічого не ви… вийшло…

З ним щось таке робили стидне, але йому було байдуже. Потім трохи полегшало.

—Розжмуряється, — сказала лікарка. — Легше тобі, хлопчику?

-Угу.

—Клізмочка — це найперше діло.

Його напували чимсь дуже солоним і змушували ковтати якісь гіркі пігулки, а він не вмів їх ковтати цілком і розжовував. Два дні пролежав, а на третій полегшало. Біль зовсім зник, тільки була слабість. Лікарка провідала його, помацала все тими ж теплими пахучими ручками живіт. Була вона молода, сіроока, з нафарбованими губами, зовсім міщучка, як тут кажуть. Городська.

—Налякав ти нас, козаче. Не болить уже?

—Ні.

—А на сторону ходиш?

—Угу.

—Ну й молодець. Зовсім молодець.

До обіду він ще був дома, сидів за хатою на призьбі й усе дивився в той бік, куди пішли мати й Іван. Туди було, мабуть, додому. Звідти щодня сходило сонце. Там був Схід і там жили східняки, тобто вони всі п’ятеро з матір’ю, і дід Йосип з бабою Явдохою, і дядько Тарас, і вітряки по горах, і дядьки з Полтавської сторони, що заночовували в діда…

Після обід вуйна дала йому в пілочці окраєць хліба, помащений олією і посипаний сіллю на полуднання.

—їстимеш, Васильку, не весь зразу, а потрошку, та гарно пережовуй, як учила пані лікарка. І нікуди не заходь далеко, бо незабаром виганяти.

—Я за хатою буду, — одмовив Василько.

Він пішов за хату, потоптався коло призьби, спустився стежкою, став край загорожі, вдивлявся в дорогу, що вела на схід. Звідси видно було, як на картині, вулиці села й те, як ними сновигали жебраки від двору до двору. Був то все, як і Василько, нетутейший люд із Східної України. А ще їх тут звали — прибутні люди, як на Канівщині казали на весняну воду — прибутна вода. Хтось повернув з вулиці до Батогів. Василько стояв і дививсь, як перехожий повільно підіймається стежкою, за кожним кроком здавалось намертво приростаючи босими ногами до землі. Це був сивий згорблений дід з довгою бородою. Він став проти Василька, зіпершись на грушеву палицю й переводячи дух. Здійняв на хлопця підпухлі сірі очі, протяг жалібним тоненьким голосом:

— Дя-адю! Дайте ради милостини шматочок хліба…

Василько злякавсь оцього звертання «дядю» й кинувся навтікача до двору. Та швидко оговтався, повернувсь і побачив, що старий уже спускається до вулиці. Зі спини він був так схожий на діда Йосипа, що Василько, не пам’ятаючи себе, гукнув:

—Ей, діду!..

Той оглянувся. Василько нерішуче пішов до старого. Дід стояв, дивився з надією на хлопця. Раптом Василько намацав у кишені пілочку з окрайцем хліба.

—Заждіть! — сказав, підходячи. Вийняв окраєць, простяг дідові. —Нате. З’їжте, поки свіженький. Він олійкою помащений.

—Спасибі тобі, дитино. Хай тебе Бог береже… — перехрестився старий і взяв тремтячою рукою хліб. Очі його засвітилися голодно, страшно. Він тут-таки, не відходячи од Василька, захланно вгризся в окраєць.

—Васи-ильку! — гукнула вуйна.

Василько з усіх ніг з полегкістю кинувсь од діда, у двір, де його вже чекала вуйна з маржинкою.

І на пастівнику весь час не йшов хлопцеві з думки той дід, якому пожертвував своє полуднування. Як він сказав: «Дя-адю…» Скільки житиме, пам’ятатиме сей голос, се моторошне звертання до нього, малого…

Облягалися на ніч у Батогів рано, як тільки темніло. Світла не світили, берегли «нафту». Василькові стелили на тапчані, і він, намучений за три тижні в дорозі, щоночі спав тепер роздягнений, у хатньому теплі й м’якій розкоші, ніяк