Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

все це йому нагадало його Калашники, Голосіївку, Рось. Та наступної миті стрілило, що він у далекій чужині, що між нею і домівкою пролягли три тижні поневірянь у товарних вагонах, у холодних станціях та по галицьких дорогах і селах з ночівлею в порожніх клунях і в ожередах у полі. І йому стало страшно цієї далечини, але теличка знову полізла в шкоду й одвернула його увагу від роздумів.

—Ну, ти-и! Яка розумна! — крикнув на неї, підбадьорюючи себе. Відтяг од озимини.

Задивився згори на село, на стрімку церкву й подвір’я та дім отця Івана, велику клуню, де вони знайшли були прихисток на сю ніч. Церква нагадувала калашницьку, тільки ця була сіра й дерев’яна, а та ж біла-білісінька, під зеленими банями… Добра домашня церква. Як же те все далеко!.. І навіть невідомо, в який бік звідси додому, в який бік дивитися-вдивлятися в сивий обрій: чи не вирине, не покажеться, не випечатається там бодай контуром рідна сторона. А де зараз мати й Іван? Ідуть, мабуть, дорогою в сусіднє село. Мати радіє, що одного таки прилаштувала та ще й так вигідно, дві мірки зерна відсипав ґазда. От би ще й Івана так найняти, щоб і за нього дали трохи збіжжя, та й вертати вже назад, бо там же голодні й дід з бабою, і Марія, Меланя та Гриць.

Попереду бовванів гайок. Осики ще здалеку поблискували молодим білястим листям і поволі підступались до пастуха. Село ж віддалялось, ховалося за пагорбом, уже тільки стріхи було видно від Батогової оселі. День сьогодні чи не вперше був по-справжньому теплий, навіть зранку не мерзли ноги. Повітря аж лящало від жайворонкового співу, і від цього світ робився ще просторішим і об’ємнішим. В осичнику раптом лунко закувала зозуля знайомим фарфоровим голосом. Василькові так і тенькнуло в грудях. Згадалось, як рік тому вони почули дома зозулю, і дід почав шукати копійку в кишені, щоб кинути в білий світ зозулі, аби не переводилися гроші в господарстві. Як їм було гарно. Вони жили всі вкупі, до-ома, і Галя ще була з ними… Хіба могло кому тоді спасти на думку, що через рік їх розкидає доля по світу, що не стане Галі, що він, Василько, пастиме отут на чужині корів, чужий чужаниця серед чужих людей…

Зозулині звуки були гладенькі, круглі, і Василькові здавалося, що якби оце добре вдивитися в простір, то можна було б побачити їх, як вони, блідо-блакитні, пливуть, пливуть у теплому повітрі, і від того небо робиться ще яснішим і дзвінкішим. Василько зачекав, поки зозуля вмовкла, й гукнув у Осики:

—Зозуле, зозуле! Скажи, скільки мені жити на сім світі?!

І зозуля зразу ж по його словах озвалася, наче її хто увімкнув:

—Ку-ку! Ку-ку!..

Василько почав за нею рахувати. Набігло десять, п’ятнадцять, двадцять… Не вмовкала. Тридцять. Тридцять раз… П’ятдесят… Шістдесят… Сімдесят…

—А хай тобі морока! — махнув рукою Василько. — Чи й не як розщедрилась. Дідові тоді так усього раз кукукнула й удавилась. Я й сам знаю, що тепер не пропаду, раз у найми найнявся.

Раптом Василькові зарізало в животі, так як учора увечері в клуні отця Івана. Василько зігнувся й аж присів. Та скоро відпустило. Корова й теличка сіпали його за руку, хлопець звівся на зів’ялі ноги й заточуючись, пішов за скотом.

Осики росли ріденько, було поміж ними багато пеньків, стояло тут і кілька дубів, клени, дві дуплисті верби. Дуби-нелині тільки-но скинули своє зимове армійське обмундирування й не встигли ще вбратися в нове листя, отож вигляд вони мали серед цієї молодої зелені нещасних погорільців. Під деревами рясно цвів ряст, від чого весь гайок був захлюпнутий фіолетовою хвилею. Дзвеніло у вухах од невидимого птаства. Усе це так нагадало Василькові домівку, прироські луги, осичник біля мосту на правому березі річки. Він аж задихнувся тут у страшній чужині. Швидко завернув корову й теличку. Пішли попаски до села. І почало воно потроху випливати з-за гори, і оселя Юрка Батога стала виступати. Спочатку дахами, потім стінами, вікнами. А як дійшли до краю поля, уже й обід наспів, і ґаздиня вуйна Ганка вийшла за браму, махнула рукою: жени додому.

Вуйна похвалила пастуха, що так старався й добре напас маржинку. Василько вперше чув це дивне слово — маржинка. Здогадався, що вуйна говорить про худобу. Ґаздиня завела корову в стайню, почала доїти. Василько потинявся двором, пішов за хату, сів у траву, задивився па стежку, що спадала від оселі Батога. Нею вранці пішли мати з братом. Зараз наче ще раз побачив їх, як вони йшли сквапно не озираючись, мов боялися, що ґазда передумає й поверне їх назад. Тікали, кидали його, Василька, тут, на чужині…

—Стій, Мавро, — почулось вуйчине з повітки. — Стій, дурненька.

І знову дзвінкі цівки молока об дійницю. Тепла, біла музика…

Болів живіт. Василько зігнувся в три погибелі, біль знехотя відступив, але не зовсім. Знайомо озвалося небо м’яким гаркавим криком. Гуси летіли над селом чорним косинцем. Може, туди, додому поспішали, на прироські луги? І так йому запраглося схопитись і вдаритися слідом за ними. Бігти й бігти через посіви й ріллі, переноситися над лісами, ріками й долинами, аж поки не вирине голуба його країна — Рось із широкими лугами, білими селами й горами з голодними хрестатими вітряками, його лунка знедолена країна, де кожен звук з Голосіївки озивається десятками волань у горах, аж у Гамарні, у Хмільній, у Бабичах. Та не підождали його гуси, зникли, розтанули в блакиті. Щось боляче здушило його маленьке серце, і він не витримав, заплакав, бо горе його було дуже велике й гірке. Не почув, як підійшла до нього вуйна, заговорила:

—А, ось де він, а я його шукаю. Йой, а чого се ти, Васильку, плачеш? Тобі зле в нас?

Василько мовчав, ковтаючи сльози. Бачив залізницю, повні станції народу, зірваного з насиджених місць, який, мов несподівана повінь, ринув сюди, на Западну з голодною надією, з останньою надією на порятунок. Раптом відчув себе тим беззахисним зайцем,