Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Ходіть, люди добрі, з Богом. А сюди прийдуть сьогодні нові нещасні, їм також треба дати притулок. До мене ж більше не вертайтеся, бо всіх не прогодую.

Петрівні вийшли з подвір’я отця Івана й стали напитувати, де ж той Юрко Батіг мешкає. Виявилося, що й недалеко, тільки трохи спуститися вниз та оно на той пагорб піднятися, ото і його садиба, хата, сараї, садок, усе це обнесене разом із клаптем городу низенькою загорожею. Ґазду вони застали на подвір’ї. Був він високий зсутулений вуйко з гостро порізаним глибокими зморшками сірим обличчям.

—Отець Іван, кажете, направив вас? — перепитав Батіг.

—Так, пане Юрку, — потвердила мати. — Кажуть, буцімто, вам потрібен пастушок? У мене їх аж двоє. Вибирайте котрогось. Хлопці бідовенькі, вміють усе робити по хазяйству.

Пан Юрко пильно приглянувся до хлопців чорними, омитими смутком очима, гукнув у відчинену хату:

—Ганко! Ходь-но ту!

З хати вийшла ясноволоса, з приємною усмішкою ґаздиня, привіталася. Усмішка заспокоїла Василька, він їй повірив і з цією вірою дивився на ґаздиню.

—Ось, Ганко, прийшли люди. Пропонують пастушка. Вибирай котрогось із них.

Ґаздиня глянула на хлопців, зустрілася з Васильковими очима, і він посміхнувся до неї.

—Як ти називаєшся, легінику? — спитала.

—Василь.

—Василько він у нас, а це Ванько, старшенький, — сказала мати.

—Файненькі легіники. Так кого ви нам лишите, молодице? — спитала ґаздиня.

—Якщо можна, візьміть меншенького. Ми вже десять днів ходимо селами. Малий зовсім вибивсь із сили.

—Чого там, — буркнув Василько.

—Видите, які ми горді, —засміялася тітка Ганна. — Гаразд, най буде меншенький.

—Ну, слава Богу. Не пошкодуєте, Василько в нас старанний і слухняний. Ніякої мороки вам з ним не буде, — сказала мати й заплакала.

—А ходіть-но до господи, — запросив Батіг. — Ми з вами тепер одного нещастя. Наче рідня.

Вступили до хати й перехрестилися на ясні образи. Тут було, як у вінку. Ряхтіли проти віконного світла ікони, на стінах висіли вишиті червоним рушники. Брав на себе очі комин печі, весь у зеленавих кахлях. Стояло двоє ліжок, розгороджених ширмою і мальованою скринею, стіл під образами, дві широкі лави попід стінами, проти причілкового вікна — дощаний тапчанчик, і Василько подумав, що спатиме на ньому.

—Сідайте, люди добрі, —сказала ґаздиня й метнулася до теплої печі, заторготіла заслонкою.

Петрівні несміливо сіли скраю лави. Запахло борщем, і вони хоч і снідали ж усього якихось півгодини тому в отця Івана, знову відчули напад голоду й розперезалися. Борщ був смачний, і хлопці їли, аж стогнали. Василько відчув, як п’яніє од ситості. А тут ще дали й пшоняної каші, мащеної коров’ячим маслом. Мати дивилася на хлопців, вибачливо говорила господарям:

—Охляли ми в дорозі. Скоро три тижні буде, як ми з дому. Що в людей випросимо, те й наше. А дома ж іще троє голодних ротів ждуть, не діждуться матері. Я в три язики лаю себе, що дала нас обікрасти. Що тепер я привезу їм? Моє слово, щоб умирали з голоду?..

—Мой, горе наше, горе, — зітхнув ґазда. — Як же ви так необачно повелися?

—Пропадемо ми тепер… — ще дужче заплакала мати. — Душа ледь не вилетить, рветься додому, а тут ще й хлопців ніяк не прилаштую. Може б ви, ґаздо, щось дали наперед за меншого?

—Що ж я дам, молодице? Ми беремо його за харчі й одіж. Ну, можемо дві мірки зерна відсипати, тільки тоді він до школи не піде, бо для школи в мене ні у віщо буде його вбрати.

—Та яка школа? Тут би вижити якось… Я згодна.

—Отож аби не нарікали потім за школу.

—Яке там нарікання. Я ладна вам руки цілувати, ґаздо.

Тут-таки внесли дві мірки пшениці, висипали матері в мішок, і вона його замотузувала за гузир і гичку, вчепила на плече, зовсім трохи, та вже й прощатись їм приспіло. Не зчувсь Василько, як вони й вийшли на подвір’я, спустилися стежкою на вулицю, уже вони й за огорожею і хоч би ж хоч раз оглянулися…

—То й до діла, козаче, — сказав ґазда. — Поженем зараз корову пасти. Збирайся.

А що йому збиратися. Як стояв, так і пішов за ґаздою до повітки. Корова була гнідої масті, здорова, як вагон, і її розлогі роги коливались аж під стелею. Біля корови стояла ще й теличка. Ґазда повідв’язував їх і вивів надвір на довгих налигачах.

—Оце Мавра, а теличка називається Лисуха, тільки вона ще дурненька, ще не звикла до свого імені, —пояснював ґазда. — Ну, гайда. Гей! Гей!

Стежкою, понад грядками пройшли вгору, на межу між полями. Межа поросла молодою травою, в якій веселинками світилися жовті кульбаби.

—Огако, Васильку, ставай між Маврою і Лисухою, Лисуху пропускай попереду й пильнуй за нею, вона, ледащо, не хоче травичку щипати, а все норовиться влізти в озимину. І попаски-попаски йдіть отако аж ген, в осики. Бачиш? А потім вертайте назад.

Корова й теличка враз припали до трави. Василько взяв налигачі за краї й відчув себе пастухом. Теличка тут же захланно полізла в озимину, та хлопець сіпнув за налигач ще й крикнув:

—Ну, ти! Куди тебе несе нечиста сила?

—Так з нею, аби зразу відчула строгу руку. Паси, хлопче.

Ґазда неквапом пішов додому, зсутулено похиливши голову в кресані, і збоку здавалося, що то він весь час пильно виділюється очима до стежки, перш ніж поставити на неї ногу.

Зостався Василько з коровою і теличкою під ясним небом у опуклих блискучих хмарах, з блакитною річкою далеко внизу за селом, і