Ірина Тетера - Київ — New York

себе металеву ручку дверей, але Джастін устиг схопити мене за зап’ястя. У його диких очах горіли вогники злості. Я не боялася його. Він би ніколи не завдав мені болю. Я спробувала вирвати руку, але він сильніше стиснув мою кисть. І оскільки піти я не могла, це була прекрасна можливість викласти йому всю правду. Пояснити раз і назавжди, що, на жаль, у нас немає одного на двох майбутнього. Залишалося тільки стерти трикрапку, відкривши йому свою гнилу, брехливу сутність. Але я не могла зробити цього. Зневажаючи себе, я несамовито хотіла залишатися для нього кращою, ніж була насправді. Бути такою ж, як і він, — молодою, безтурботною, вільною. Навіщо? Я й сама не знаю. Я боялася того, що, почувши мою сповідь, він назавжди викреслить мене зі свого життя. Ні-ні, я знала, що він зненавидить мене, але заспокоювалася думками про те, що це трапиться набагато пізніше. Коли мій літак, піддавшись земному тяжінню, злегка торкнеться шасі посадкової смуги аеропорту «Бориспіль». І між нами проляжуть кілометри. Тоді б я не стала свідком розчарування в мені. І не побачила б ненависті, змішаної з презирством у його очах.

Це була вирішальна мить, черговий коридор із дверима. Адже я ніколи не говорила Джастіну про те, що вільна. І тепер преді мною стояв серйозний вибір: зізнатися йому в усьому, давши відповіді на багато питань, або ж цілком загрузнути в болоті власної брехні. Але, обходячи правила, я вибрала неіснуючий третій, і, засуджуючи себе за кожне ще не сказане слово, я повернулася до нього й подивилася прямо в очі:

— Слухай, я ж не питаю про інтимні подробиці твого з Вікі життя. Не уточнюю, коли ти перестав спати з нею. І чи взагалі перестав?

Він відпустив мою руку занадто раптово. Навколо зап’ястя, там, де залишився червонуватий слід від його руки, пекло. Ми мовчали. Сотні речень і фраз, обганяючи одне одного, проносилися в мене в голові. Але я так і не змогла вимовити ні слова.

Він вийшов із машини, щосили грюкнувши дверцятами. Я відчувала, як, із кожною секундою віддаляючись, його силует тане в темряві, там, де закінчується світло блакитних ксенонових фар. Він ішов, розмахуючи руками, немов і далі сперечаючись із собою. Поли його розстебнутої куртки метлялися. Він зі злістю вдаряв ногою по купах піску, і вони перетворювалися на піщану бурю. Але, навіть проклинаючи мене, він залишався прекрасним.

Посидівши ще трохи в машині, де пахло його одеколоном, я зрозуміла, що Джастін не прийде. Тоді, діставши тубус із полотном, я піднялася в номер і вийшла на балкон.

Кинутий «Порше» Кейт самотньо стояв у самому серці парковки, займаючи щонайменше три місця й сумно кліпаючи аварійними вогнями. Я не наважилася припаркувати його, лише витягла ключі із замка запалювання. Постоявши трохи, я зателефонувала Олегу.

— Привіт, мій світ! — Він часто вітався так зі мною, коли був задоволений чимось. — Як ти там?

— Ми забрали полотно. Цей колекціонер — просто дивовижний. Він розповідав нам про свою кохану. Вражаюча історія.

— Тобі варто було розповісти про мене. Щоби не боргувати йому.

Я промовчала.

— Мала, у тебе ж день народження на носі. Як відзначатимемо свято?

— Олеже, до дня народження ще є час, до того ж хіба тридцятиріччя — це привід для свята?

— Ну ж бо, що за настрій? Ти ніколи не замислювалася про свій вік. Виходить, усе людське не чуже моїй Алісі? — розсміявся він.

— Виходить, що так. — Невже в певному віці всі стають жертвами банальності?

— Гаразд, вигадаю що-небудь. Це буде сюрприз.

— Як знаєш. — У мене не було бажання сперечатися з ним.

— Гей, що з тобою? Ти сумуєш?

— Ні, я просто втомилася.

— Ну, все, мені пора бігти. Спізнююся на роботу. Цілую. Забув сказати, на вихідні приїжджає мама.

— Я рада. Бувай.

Як добре, що моя свекруха приїжджає, коли мене немає. Я б точно не витримала спілкування з нею відразу після повернення. Та й спілкуванням те, що відбувалося між нами, було складно назвати. Вона зненавиділа мене з першої хвилини нашого знайомства. Мабуть, материнське серце не обдуриш. А вона хотіла, щоб її синочок був коханим. Її обурювала повна відсутність у мене кулінарних здібностей і небажання обговорювати з нею сусідів нашого котеджного селища. Приїжджаючи лише раз на рік, на відміну від мене, вона знала їх поіменно й була в курсі кожної дрібниці, яка траплялася в їхніх сім’ях. Треба віддати належне Олегу, він завжди брав мою сторону в цих нескінченних конфліктах, які щоразу починалися однаково — зауваженнями про мою марність. І, скорчивши скривджену гримасу, свекруха збирала валізи, щоби виїхати в аеропорт набагато раніше запланованої дати.

Вона сердечно обіймалася з Машенькою, наповнюючи запахом валеріани й корвалолу передпокій, коли таксі вже чекало її на доріжці біля будинку. Підводила губи біля трельяжа й на повен голос нарікала, що дні, коли, приїжджаючи до сина, можна було перебувати в товаристві виключно гарних людей, минули. Ось чому вона клянеться, що саме цей візит стане останнім. Вона говорила про це щоразу, намагаючись уловити моє відображення в дзеркалі. Дорогою до таксі, голосно стукаючи підборами, на котрих я не витримала б і п’ять хвилин (а ще скаржиться на варикоз!), вона викрикувала щось про змію на грудях. А потім, щосили грюкнувши дверима, давала нам спокій на рік. Іноді вона телефонувала, але я не бачила потреби відповідати на ці дзвінки. Я поважала цю жінку за те, що вона виховала гарного сина. Але була абсолютно впевнена, що займатися моїм вихованням вона не