Леся Романчук - Місто карликів

А усміхнені пащі фавнів із ріжками з оправи дзеркала та спинки ліжка вишкірилися вже на повний рот і реготали уголос. Десять… Вікно прочинилося, холодний вітер увірвався до кімнати… Одинадцять…

І Ада не витримала, вирвала руку…

Дванадцять…

У кімнаті згасло світло.

Згасла та маленька лампочка, що давала хоч слабке, жовто-червоне, але хоч якесь світло! Темрява. І якісь удари — тук-тук. Тук-тук. Холодний вітер. І дихання. Її власне. І ще чиєсь, поруч. Ада втиснулася в стіну так, що могла б пройти в сусідню кімнату крізь шпарини між цеглою.

До дихання приєдналося ще й тихе завивання, наче хтось голосив за тією, що відійшла. Ліжко осяяв червонястий промінь. Аді здалося, що покійниця підводиться, тягне до неї руки…

Ноги зм’якли, колін наче не стало, ще мить — і вона впаде на ліжко поруч із покійною відьмою. Або вилетить у вікно разом із цим червонястим сяйвом.

Але це тривало, мабуть, хвилину.

Голосіння стихло, вікно зачинилося. Вітер ущух. І головне — засвітилося світло.

До кімнати зайшли Робі й Анна. Роберт Олександрович підійшов до ліжка. Анна — до Ади. Вклонилася. Подала якийсь напій — густо-червоний, солодкий на смак. Ада не одразу зрозуміла, що це вино. Мабуть, оте знамените, з виноградника пані Аріадни.

— Випийте, випийте… Непідготовленій людині важко це перенести. Зараз вам полегшає.

— Як усе пройшло? — спитав Роберт Олександрович, схиливши перед нею голову.

Так, вони повинні тепер схилятися перед нею — адже вона — господиня, вона тепер оця… гварда…

— Як пройшло? Все пройшло нормально. Так, як вона просила.

Мабуть, ці слова були саме тими, яких чекали Анна і Роберт. Вони зітхнули з великим полегшенням.

— Анно, доручаю вам пані Аду. Підготуйте її.

О ні, ще якийсь ритуал! Вона не витримає більше! Досить, досить з неї! Вона не відьма, вона не навчена усіх їхніх штучок, вона не зможе! Годі!

— Ви повинні одягнути це.

Анна подала їй сорочку, таку саму, як годину тому одягнули на покійницю, але чорну. Не дуже зважаючи на кволий опір, який спробувала чинити Ада, роздягла її і одягнула сорочку — напрочуд легку, м’яку і приємну до тіла.

— А тепер — сюди.

Служниця перев’язала її волосся чорною, такого ж шовку, як і сорочка, стрічкою і підвела до ліжка, звідки якоюсь невідомою силою забрали покійницю і вже встигли змінити постіль — на таку ж чорну.

— Лягайте.

Жодних — будь ласка, прошу, так, ніби Ада — служниця, а не навпаки.

Лягти туди, де щойно померла людина? Ні, відьма, відьма!

— Нізащо.

— Лягайте.

З другого боку підійшов Робі.

— Лягайте, пані Адо. Так треба. Ви мусите цю ніч провести тут. І наступних сто десять також. Це не обговорюється.

За тоном, спокійним настільки, що й сумнівам місця немає, Ада зрозуміла, що опиратися марно.

— На першу ніч у нас передбачено ось… — до нижніх билець ліжка і з боків тяглися товсті жовті ланцюги. Звідки вони взялися, ще хвилину тому не було! Ада готова була заприсягтися, що вони із золота. — Якщо потрібно — ми…

— Ні, не треба.

— От і чудово.

Ада майже не дихала. Ця постіль, це ще тепле ліжко щойно прийняло останній подих… лежати тут… Як страшно. Господи! Ні, Господнє ім’я тут згадувати не можна навіть подумки. Як страшно!

Втім, лежати тут — надзвичайно зручно… Дуже м’яко, цілком комфортно. Тепло. Ця чорна шовкова постіль… У неї ніколи не було білизни з такого чудового шовку… Він чорний. Ну що ж, краще буде видно її біле тіло…

До ранку є час. Думати. Подумати. Помріяти…

Вона все зробила як належить. Ну, не зовсім все, не до кінця, не до останнього удару годинника. І ще… Аж тепер згадала ще одну умову — треба ж було дивитися в очі відьмі, в очі! А вона відвела погляд, втупилася в годинник…

А хто це бачив? Хто доведе? Кому вона розповідатиме… Ні, ніхто, нікому, нічого…

І зовсім скоро ранок.

Розділ ХІ

— Діти, прокидайтеся! — цей обережний стук у двері, цей стишений голос означав, що батько прокинувся уже давно, що приготував сніданок, що…

— Доброго ранку, татку, — поцілувала добре виголену вже із самісінького ранку, з приємним запахом якогось із парфумів, яких вона сама надарувала на всі свята батькові, що хоч у них купайся. — Як спали-спочивали, як сердечко?

— Софійко, тут головний лікар — я! Забудьте, що ви доктори і кандидати, слухайтеся тата! — удавано розсердився батько. — Ач які, щойно сонце зійшло, а вже — як серце? Нормально серце, вважайте, що його у мене немає! Краще дай-но сюди термометр. Як твоя температура?

— Нормально! Вважайте, що її у мене немає! — в тон йому проспівала Софія.

— Ага, немає. Поцілувала, мов окропом ошпарила! —