Леся Романчук - Місто карликів

Переступивши поріг спальні, пані Аріадна наче ще постаріла, ішла ледве-ледве, і Ада не йняла віри, що ця жінка ще годину тому легко крокувала гвинтовими сходами угору, долаючи сходинки молодим, пружним кроком.

— Ну що ж, от і настала моя остання година, — оглянула стіни, ліжко, дзеркало, вікно, запнуте глухою синьою шторою, господиня. — Анно, переодягатися.

Анна допомогла скинути сукню. Подала легку білу сорочку чомусь не господині, а Роберту Олександровичу. Допомогла пані Аріадні роздягнутися до голого тіла. Ада аж приплющила очі — сподівалася побачити стару поморщену плоть, і не дуже тішилася можливістю такого видовища. Та тіло жінки, яка пожила в цьому будинку понад триста років, принаймні так виходило з її слів, виглядало молодим, пружним, гладеньким! Роберт одягнув їй білу сорочку, подав якийсь дивної форми білий чепець.

Ада відчула дивне збудження, неможливе, стороннє, майже гидке в ситуації урочистій і трагічній. Дивовижно! Цей чоловік служить своїй пані в такі інтимні хвилини! Отак незворушно, урочисто він служитиме і їй, Аді… Як збуджує її сама присутність цього чоловіка, як неймовірно збуджує! А це недопустимо, неможливо зараз, у цій кімнаті, куди ось-ось увійде смерть.

Пані Аріадна лягла на своє ліжко, мабуть, на смертне ложе. Робі накрив її білим легким покривалом.

— Ми можемо йти?

— Я дякую тобі, Робі, за вірну службу. Сподіваюся, ти служитимеш так само вірно й моїй наступниці. Прощавай. Анно, дякую вам. Прощайте.

Роберт Олександрович і Анна вийшли. Ада залишилася в цій кімнаті із жінкою, яка має через якісь уже цілком відлічені хвилини померти. Відчуття мурашок під шкірою похолодило спину. Наче якийсь холодильник увімкнувся чи кондиціонер гнав холодний струмінь просто в потилицю, навіть трохи підіймаючи волосся. Легке тремтіння прокотилося від кінчиків пальців на руках до п’ят і загойдало хвилі паморозі та жару.

— Ви хвилюєтеся, Адо? Це нормально. Я спокійна. І втомлена, аж тепер відчуваю, наскільки втомлена… Я зробила все, що повинна була. Мій час закінчується. Все у цьому світі конечне.

— Пані Аріадно, не хвилюйтеся, вам шкідливо…

— Мені вже нічого не може зашкодити, я йду… Адо, у хвилину моєї смерті ви повинні тримати мої руки, неодмінно, обов’язково. І дивитися мені в очі. Це не найприємніше, що я можу вам запропонувати, але це необхідно. Інакше… Інакше бути просто не може! Інакше станеться… Не будемо про це… Час, час…

Вона лягла спокійно. Склала руки на грудях і розмірковувала, згадувала, мабуть, своє життя.

— О ні! Не може бути! Як я могла забути! Нитка! Нитка Аріадни! Зараз я покажу вам! — вона зробила спробу піднятися — і не змогла. — Відчиніть шухляду! Швидше! Час минає! Не ту, верхню! Там велика коробка із клубками! Ви берете клубок ниток зеленого кольору…

— Але ж тут добрий десяток клубків зеленого кольору!

— Я покажу… дайте ме… мені… ви берете… цей…

Ада поспіхом шукала клубок і сталося те, що завжди трапляється, коли квапишся — клубки розсипалися по всій підлозі.

— Зелений… Зеле… Без нього ти не знайдеш дорогу до печери…

— До печери? То ще і якась печера? Я не хочу. Я не хо…

Аду пройняв не страх навіть, а такий вселенський жах, що хотілося скавучати, як цуценяті. Вона й хвилі не залишиться в цьому будинку, нехай тут би й усі стіни із золота! Та дідько їх забирай з їхніми прибамбасами! Ця темна, сувора кімната! Ці сині важкі штори, що ворушаться! Це ліжко, що скрипить! Ця жінка, що кожної хвилини стає все старішою і страшнішою… ці очі — чорні, мов вуглини, вони горять таким пекельним жаром… ці руки, пальці, мов лапи крука… Вона не може узяти їх в свої, не може… вона не зробить цього…

А тепер іще й якісь клубки, якісь печери!

Кинулася до дверей, торсала клямку — марно. Хто встиг зачинити її саму із цією відьмою! Так, відьмою, відьмою, відьмою!

— Спокій… спокійно, Адо. Ви даремно… хвилюєтеся… двері не відчиняться. Ви повинні сісти отут, поруч, дайте свої руки. Не бійтеся. Нічого страшного не станеться. Але я повинна передати вам ось це…

І тонкі пальці почали знімати з вказівного на лівиці перстень з величезним прозорим каменем.

— Це — діамант.

Аді відняло мову. Діамант. Діамант таких розмірів! Він коштує, мабуть, мільйон! Рука несамохіть потягнулася до персня.

— Дай руку! — засичало щось страшне і хиже, сховане в оболонці шляхетної, вихованої, красивої ще хвилину тому пані Аріадни. — Дай руку!

І пальці вчепилися в її правицю із силою, якої не могла мати жінка, що однією ногою вже стояла по той бік життя.

Аду трусило, немов у пропасниці. Бігти, тікати! Чи сісти поруч і виконати те, що вона обіцяла? Не може бути, щоб вони не помстилися за невиконану обіцянку, не може бути. Вони неодмінно уб’ють її. Або ще гірше — маму чи Аліночку… Ні, мабуть, треба… І діамант… Але ж його можна украсти, зняти з пальця, щойно ця карга простягне ноги! Вони ж не обшукуватимуть її!

— Не вигадуй дурниць! Руку! — цей голос належав уже не пані Аріадні, а комусь іншому, сторонньому.

І Ада змирилася. Вона чемно сіла на край ліжка, взяла обіруч долоні умирущої… Годинник почав бити дванадцяту. Вона стежила за стрілкою, яка добігла до вершини кола. Один удар, два, три… Сім, вісім… Здавалося, під підлогою ворушився якийсь хижий, лютий звір, за шторою зачаївся ще один.