Леся Романчук - Місто карликів

і робили їх ще прекраснішими. Та й рубін на її власному пальці кривавився таким яскраво-червоним, що, здавалося, об нього можна прикурити сигарету.

— Ви вже здогадалися, що цей будинок — незвичайний. І я живу тут останні триста років не просто так. Я — гварда маджора, велика охоронниця. Хранителька. Берегиня. Це місто, країна, частина Європи живе спокійно лише завдяки мені. Наша Щастигора — вулкан. По це знають всі. Не знають лише, що тричі на рік, кожні сто одинадцять днів, вулкан потребує жертвоприношення. Ні-ні, не лякайтеся, не людського. Тут немає нічого кривавого чи кримінального. Кожні сто одинадцять днів гварда маджора повинна приносити падроне волкано, господареві вулкану, портаменто — дарунок. Тепер це суміш відповідних компонентів, про які ви прочитаєте в «Книзі мудрості». Там написано все — де шукати відповідну траву, якого дня її збирати, як сушити. Суміш готувати не важко. Єдиний компонент трішки незвичайний. Потрібна кров.

— Кров? — жахнулася Ада.

— Ви ж лікар, чого так злякалися? Нічого страшного, для цього у нас живе гатто негро, чорний кіт. Він у курсі.

— Чорний кіт. Звісно, у кожної відьми повинен бути в господарстві чорний кіт! А де він?

— Наш Гатто — трішки відлюдькуватий. Не любить товариства. Живе у власних апартаментах у підвалі. Ну, з підвалом ви ознайомитеся самі згодом, зараз бракує час водити вас ще й туди. Гатто сам знайде вас.

— А кров потрібна конче котяча? І багато?

— Вам жаль Гатто? Це його робота. Кров береться з артерії хвоста. Це легко. Накладаєте джгут, і далі все просто — шприц… Раніше було складніше — ланцет… Бідолашний Гатто, від його хвоста залишився куций шматочок. Крові потрібно небагато.

— Кров використовується лише котяча?

— У випадку непередбаченої ситуації чи якоїсь особливої скрути може підійти і людська. Але свіжа, не консервована. Так що не намагайтеся полегшити собі життя і принести ампулу донорської, — передбачила можливі ускладнення пані Аріадна. — Падроне волкано не прощає обману чи недбальства. Він не прийме підробки. У випадку, коли все гаразд, відбувається акцепте — знак, що господар прийняв ваш дарунок і наступні сто одинадцять днів минуть спокійно.

— А далі?

— Кожні триста тридцять три дні — портаменто магна. Відповідний склад суміші, дещо складніший. Кожні шістсот шістдесят шість днів — особливий дарунок. Гварда маджора приносить в дарунок вулкану себе.

— Себе? Як? — вихопилося в Ади.

— Як жінку. Це особливий ритуал. Таке приношення може скінчитися тим, що у гварда маджора народиться дочка. Вона й стане наступницею своєї матері. Так відбувається зміна охоронниці.

— А чому ж у вас немає дочки? Що трапилося? — Ада розуміла, що таке питання, можливо, зайве, можливо, недоречне, але ж хто його знає, чи буде можливість розпитати цю жінку про все пізніше. Раптом все так і буде, як вона розписала — рівно о дванадцятій її серце зупиниться. В це неможливо повірити. Але раптом…

— Мені зовсім не хочеться розповідати про це, та мушу. Ти ще молода, можеш народити дочку. Якщо цього захоче падроне волкано. Якщо Він прийме тебе. Не повторюй моєї помилки. Це було… Як давно це було! Щойно закінчилася війна. Був саме день портаменто дженералє — я готувалася до ночі з господарем. І вже дорогою на гору, майже при виході з печери зустріла його. Ти повинна мене зрозуміти, ти жінка… Після… після препараціо ти готова… ти готова покохати першого з тих, кого зустрінеш.

— Що таке препараціо?

— Це — підготовка до зустрічі з господарем. Її проводить чоловік-асистенте, зараз це — Робі. Але біда не в тому, що ти можеш… можеш просто віддатися першому зустрічному, це лише половина біди. Справжня біда — коли ти покохаєш. На це у тебе немає права. Це — головна ціна, найважча спокута.

— Я не розумію — то віддатися можна, а покохати — ні?

— Ти не розумієш різниці? Як мало залишилося часу, щоб пояснювати… Тілом ти можеш палати скільки завгодно. Але душею, серцем ти можеш любити тільки його, господаря. А я покохала звичайного хлопця. Я наробила безліч дурниць — рятувала його, переховувала, обдурювала, напускала ману… Ти не розумієш? Річ у тім, що тоді була війна, і цей хлопець переховувався від… Його життю загрожувала смертельна небезпека… Ні, зараз на це вже немає часу…

Годинник на полиці каміну вдарив одинадцять разів.

Біле, гарне і зовсім молоде обличчя пані Аріадни стало ще білішим, якась тонка сітка зморшок павутинням заснувала за одну хвилину досі гладеньку шкіру. Зміна відбулася так раптово, що Ада зрозуміла — вона не жартує, час таки іде…

— Давай скоріш… Отам, за цими дверима — лабораторія. Все готуватимеш там. Усе необхідне є, чого не зрозумієш — Анна покаже. Але робити все ти повинна сама. А, книжки… Важливо… Оці, — пані Аріадна обвела рукою стіну, — можеш читати, брати із собою в спальню, виносити з дому, на роботу, куди захочеш. Це звичайні книги для читання. Але з цієї полиці книжок краще не зачіпай. Їх можна читати тільки тут, у бібліотеці. Це — дуже цінні видання.

Ці здоровенні томи із якоїсь дивної серії на зразок «Життя відомих людей» Ада не взяла б у руки навіть за гроші, теж мені цінність. Хоч у грошовому еквіваленті такий том у шкіряній палітурці коштує, мабуть, чимало.

— Ходімо вниз…

Пані Аріадна підвелася важко, наче враз постаріла на десяток років.

На порозі спальні на неї вже чекали Анна і Роберт. Анна із незворушним обличчям добре вишколеної покоївки, а Роберт Олександрович ховав переживання під посмішкою, яка виходила