Леся Романчук - Місто карликів

— Так то ж я з любові. Гарячі поцілунки — моя фірмова страва!

Температура вже понад тиждень, із самого приїзду, трималася на тому ж рівні, анітрохи не зважаючи на поважні дози аспірину, фервексу, парацетамолу та всього іншого, що знайшлося в аптеці.

— Тату, а що трапилося? Ви сьогодні чомусь стурбовані?

Смереканич-старший справді не міг приховати виразу…

Софія не одразу визначилася, яке ж почуття покреслило зайвими зморшками високе батькове чоло і посмутило очі.

— Стурбований… Я таки стурбований. І засмучений. І вражений… Померла наша сусідка.

— Хто? — Орест зупинився у дверях лазнички.

— Пані Аріадна…

Рушник, яким Орест витирав голову, мало не впав йому з рук.

— Пані Аріадна? Пані Аріадна…

— Це та симпатична жінка, яку ми бачили під час обходу в кардіології, так, Оресте? Із будинку навпроти? Як шкода…

Софія чомусь засмутилася не за компанію зі Смереканичами, а тому, що пригадала цю красиву навіть у свої літа, шляхетну, витончену пані, справжнє уособлення отих колишніх, дореволюційних пань, якій дивом дивним вдалося не лише фізично вціліти у людожерській м’ясорубці червоно-хижого двадцятого століття, але й не розгубити отой панський дух вулиці, міста, покоління отих, колишніх, людей.

— Як шкода… Але ж їй ніби покращало? Я ж бачила її цими днями на подвір’ї будинку — бадьора, весела…

Софія визирнула у вікно. Щастигора запнулася на ранок якимось дивним туманом. А на подвір’ї будинку навпроти панувало оте тихе ділове пожвавлення, яке супроводжує відхід когось із тимчасових мешканців цього світу до світу іншого — під’їжджали машини, люди в чорному щось виносили, маленький на зріст чоловік раз за разом вибігав, щось наказував. Мабуть, син. Чи небіж.

Власне, будинок знаходився не зовсім навпроти. Архітектор, що забудовував цю вулицю, подбав про те, щоб мешканцям обох боків відкривався краєвид Щастигори, тому будинки споруджені не один навпроти одного, а між… І вікна не впиралися у вікно сусіда, а милували око садом, виноградниками та схилом гори.

— Ходімо снідати, діти… — зітхнув батько.

Сніданок вийшов не просто невеселим, а зовсім неприємним. Як і щоранку, трагічне «Ооооооох!» зі спальні, як і щоранку — «Я не спала всю ніч! Я вмираю!». Втім, навіть загроза смерті апетиту зазвичай не погіршувала.

— Віоло, треба буде піти до… покійної… — батькові важко було вимовляти ці слова.

— От і йди собі! Софіє, мені ще кави, будь ласка, — простягнула чашку, блиснувши занадто свіжим як на кандидатку в наступні покійниці манікюром, Віолетта Ігорівна. — І вершків, я не п’ю чорної, це шкідливо.

— Віоло, стільки кави взагалі не варто пити жінці твого віку, — спробував зауважити Роман Тарасович, наражаючись на промову, за оригінальністю та лексикою подібну до тієї, що запорожці писали турецькому султанові.

Соковита суміш «якого це такого — мого віку», чорної кави, вершків, цукру, «яке тобі діло», «я й так ледве живу», помноженої на неочікуване для вмираючої активне несприйняття кожної спроби втишити ранковий вибух, виливалася, мов лава з такого собі мікро-Везувія. Промова завершилася майже «день у нас такий, як у вас, за що поцілуйте… нас».

— То ти не підеш? — уже вслід дружині гукнув Роман Тарасович.

Лава закипіла:

— А чому б я мала ходити? Мені це важко! Я не можу! Це травмує мою нервову систему!

— Але ж це наша сусідка! Не пасує…

— Ну давай про те, «що люди скажуть!». А з мене досить! Це ти з нею… Це про твої шури-мури тут усі… А я… І слава Богу, що прибрав!

Оце так… Татові шури-мури — це цікавий поворот, — перезирнулися Софія з Орестом. Про те, що у їхнього тата, взірцево поважного, можуть завестися якісь шури, та ще й купно із мурами, а також няв-нявами і киць-кицями, вони не просто не думали, а й припустити не могли.

— Не зважайте, діти, — кинув услід дверям, які зачинилися з гуркотом вулкана, що ледве зупинив потік лави, вирішивши замкнути його в межах спальні, Смереканич-старший.

— А ми підемо з вами, тату, правда, Оресте?

— Неодмінно. От тільки квіти купимо.

— Татку, не засмучуйтеся так, — погладила батькове плече Софія. — Ну, мало що там люди балакають! Кожного слухати…

— Але ж це правда…

— Правда? — очі Софії загорілися так зацікавлено, що сніданок мав би не скінчитися аж до вечора. Їй не терпілося негайно вислухати всі подробиці і підгрунтя плітки, яка, мабуть, на чомусь базувалася, щоб аж сам винуватець на восьмому десятку літ признався — винен, таки винен, щось було.

— Софіє, це давня і дуже довга історія. Мабуть, варто відкласти до вечора, зараз не час… — Орест почав власним прикладом показувати, що прибирання зі столу — найкращий спосіб закінчити розмову.

— Я хочу, що ти зрозуміла, Софіє, пані Аріадна — особлива жінка, — таки вдався до пояснень батько. — Вона відіграла в моєму житті особливу роль. Я зобов’язаний їй… Мабуть, життям. Ще — тим, що став лікарем. Це справді довго і важко пояснювати. Оресте, мабуть, запрягай і привези квітів.

— Піду запрягати, пане полковнику! — жартома приклав руку двома пальцями до уявного козирка і виструнчився Орест. — Моя конячка, мабуть, застоялася. І сіна час привезти. Я ще на заправку заїду.