Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

справді так. І все-таки після всього, що мені довелося пе­режити, важко змиритися з тим, що то був усього лише жарт.

Очі Дитинної Царівни потемніли.

- Я аж ніяк не жартувала з тобою, Атрею, - сказала во­на дуже поважно. - Мені чудово відомо, чим я тобі завдя­чую. Все, що ти зробив, надзвичайно потрібне. Я вирядила тебе у Великі Пошуки не заради звістки, яку ти намагався мені принести, а через те, що це був єдиний спосіб поклика­ти і принести сюди нашого рятівника. Адже він став свід­ком усього, що тобі судилося пережити, весь цей нелегкий шлях він пройшов разом з тобою. Ти чув його наляканий зойк, коли стояв над чорнотою Великої Безодні й розмов­ляв з Йґрамулем, ти бачив його, проходячи через Браму Чарівного Дзеркала. Ти ввійшов у його образ і захопив його із собою, і він пішов за тобою, тому що побачив себе твоїми очима. І зараз він також чує кожне наше слово. І знає, що ми говоримо про нього, чекаємо на нього і покладаємо на нього всі свої сподівання. І тепер, можливо, вів розуміє, що всі труднощі й небезпеки, всі випробування, які тобі випа­ли, ти прийняв також і задля нього, заради того, щоби він прийшов до нас, бо його кличе вся Фантазія.

Атрею все ще стояв насуплений, але гнів його вже ми­нав.

- Звідки ти про все де знаєш? - запитав він нарешті. - І про зойк над безоднею, і про відображення у Чарівному Дзеркалі? Невже усе це також було тобі відомо наперед?

Дитинна Царівна, яка до цієї миті стискала Сяйво у ру­ці, повісила Аурин собі на шию і сказала:

- Хіба ти не носив весь час мій Знак Влади? Хіба ти не знаєш, що доки ти його носив, я весь час була з тобою?

- Не весь час, - заперечив Атрею. - Тому що я його за­губив.

- Так, тоді ти справді залишився сам-один, - мовила вона. - Розкажи мені, що сталося за той час?

Атрею оповів їй про все, що йому довелося пережити.

- Тепер я знаю, чому ти посірів. - сказала Дитинна Ца­рівна. - Ти занадто наблизився до Ніщо.

- Ґморк переконував мене, начебто фантазяни стають брехнями, коли їх поглинає Ніщо. Невже це дійсно так? - запитав Атрею.

- Так, це правда, - відповіла Дитинна Царівна, і її зо­лотаві очі потемніли. - Усі хибні думки, всі ілюзії та омани, які живуть нині у світі людей, були колись створіннями Фантазії. Неправда за своєю природою дуже подібна до фа­нтазії, але, стаючи брехнею, вона втрачає свою істинну сут­ність. На перший погляд вони майже не різняться. І все- таки Ґморк сказав тобі тільки частку правди; від такої лу­кавої істоти, як він, нічого іншого і не варто було сподіва­тися.

Щоби подолати кордон між Фантазією і Світом людей, є тільки два шляхи. Один - істинний, а інший - хибний. Си­ломіць проштовхувати створіння Фантазії у Світ людей - це помилковий шлях. А правильний - це коли людські діти самі приходять у наш світ. Дитина, побувавши у світі Фан­тазії, дізнається про щось таке, чого не можна довідатись у жоден інший спосіб. Отож ці діти повертаються у свій світ не такими, які були перед тим. Побачивши нас, фантазян, у нашому справжньому вигляді, люди немовби прозрівають; побувавши у світі Фантазії, вони і на свій - реальний - світ, і на всіх інших людей починають дивитися цілком іншими очима. І в тому, що перше здавалося понурою повсякденні­стю, їм раптом відкриваються чудеса і дивовижні таємниці. Ось чому вони завжди так охоче відкривали для себе Фан­тазію. Отож знай: чим багатшим, чим квітучішим є наш світ, тим менше неправди накопичується у світі людей, тим він кращий. Іноді наші світи руйнують один одного, але ж вони можуть один одного розвивати, робити прекрасніши­ми.

Атрею замислився.

- А як усе це почалося? - запитав Атрею, помовчавши.

- Біда навалилася на обидва світи одночасно; зненаць­ка все почало перетворюватися на свою протилежність, - відповіла Дитинна Царівна. - Тому те, що раніше давало прозріння, тепер засліплює, а те, що народжувало і вело до оновлення, несе руйнацію і знищення. Врятувати наші сві­ти можуть тільки людські діти. Для цього сюди, у Фанта­зію, повинна прийти дитина - бодай одна, одна-єдина, і ця дитина мусить дати мені нове ім’я. Я знаю, що ця дитина прийде. Я вже бачила цього хлопчика. І ти його вже бачив.

Атрею мовчав.

- Тепер ти розумієш, Атрею, чому тобі довелося звер­шити все те, що ти звершив? - запитала Дитинна Царівна. - Тільки довга історія, сповнена пригод, див і небезпек, дала тобі змогу привести до мене нашого рятівника. То була твоя історія.

Атрею сидів, поринувши у свої думки. Нарешті він ки­внув:

- Тепер я все зрозумів, Золотоока Повелителько Ба­жань. Дякую тобі за те, що ти вибрала саме мене. Пробач мені мій гнів.

- Сам ти не зміг би цього збагнути, лагідно сказала во­на. -Але тепер знаєш.

Атрею знову кивнув і, ще трохи помовчавши, зізнався:

- Я дуже втомився.

- Ти виконав усе, що мав виконати. Хочеш відпочити?

- Не тепер. Спершу я хотів би пересвідчитися, Що моя історія дійсно має щасливий кінець. Якщо все справді так, як ти сказала, якщо я виконав завдання, то чому Рятівник Фантазії досі не прийшов? На що він ще чекає?

Бастіян відчув, що від хвилювання в нього аж спітніли долоні.

- Я не можу, — сказав він, — бо не знаю, що мені зробити. Та й ім’я для Дитинної Царівни, яке спало мені на гадку, можливо, зовсім не те.

- Дозволь про щось тебе запитати, - звернувся Атрею до Дитинної Царівни.

Вона всміхнулася і кивнула.

- Чому ти видужаєш тільки тоді, коли тобі дадуть нове ім’я?

- Істинні імена додають усім істотам і всім предметам справжності, - сказала вона. - А неістинні роблять їх не­справжніми, фальшивими. І тоді множаться брехні.

- Але, може. Рятівник іще не знає твого істинного іме­ні?

- Ні, знає, - відповіла вона.

І Атрею та Дитинна Царівна знову замовкли.

- Так, — вимовив уголос Бастіян, — я також. Воно спало мені на думку, як тільки я тебе побачив. Але я не знаю, що мені зроби­ти.

Атрею подивився на Дитинну Царівну.

- Здається, Рятівник хоче прийти, але не знає, як.

- Робити нічого не треба, - відповіла вона. - Він пови­нен вимовити моє нове ім’я, відоме лише йому. Ось і все.

Бастіянове серце закалатало швидко-прешвидко. Може, спробувати? А як не вдасться? Ану ж він помиляється? А