Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— Із Німеччини... — вражено повторив Олег.

— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.

— І що?

— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну... Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.

— Що — в Тачанові родичі?

— Не знаю. Ні, напевно... Пам'ятаю, така приходила — молода, фігурна, нафарбована... А звідки?

— Ну, вам би цього й не запам'ятати, — вставила шпильку Валентина з підсобки.

— Вона ж і забирала його, — не звертаючи уваги, продовжував Тарас.

— І що з ним? — запитав Олег.

— Та я навіть не знаю, це ж не наш житель. Пам'ятаю, дуже прискіпувався — а чи не можна якось ногу зберегти, але всі так... Здається, вони його забрали у якийсь інший заклад.

— Слухай, а який він із себе був? — запитав Олег.

— М-м... А що? Навіщо тобі?

— Та знаєш, — збрехав Олег, — один мій знайомий по закордонах із таким самим прізвищем ошивається.

— Я його пам'ятаю! — Валентина з'явилася з підсобки з трьома чашками кави на таці. — Прошу!

— Ні, дякую, — попрямував до дверей Голоюх.

— Тарасе Васильовичу, ну, а для кого я робила?

— Іншим разом, — він зробив прощальний жест, зачиняючи двері.

— Не переживайте, я можу дві випити, — заспокоїв медсестру Олег.

Презирливо знизавши плечима в бік Голоюха, Валентина поставила перед лікарем дві чашки.

— Будь ласка, доктор. Звісно, це провінційна кава...

— То що з моїм знайомим? — нагадав про основну тему Олег.

— А... Ви гадаєте — це ваш знайомий?

— Світ, кажуть, тісний...

— Ну що... — вона зібралася з думками. — Три дні мала задоволення його перев'язувати — я тоді заміняла у відділенні. Жах, я вам скажу. Такої ноги ще не бачила. Уявляєте — нога вся...

— Ногу уявляю, — сказав Олег. — А от обличчя, комплекція...

— Худий такий, із сірим обличчям... Здається, світловолосий. Не він?

— Слава Богу, не він. І що, були з ним конфлікти якісь?

— Та ні... — здивовано скривилася вона. — Ніяких. Нормально лежав... Правда, все випитував, навіть у мене — чи то обов'язково ногу віднімати. Але ж це всі так.

— Гаразд, Валентино Гаврилівно. Я бачу, у вас тут хворих по обіді не буває. Якщо хтось прийде — дзвоніть у хірургію, я підскочу.

А як же кава? — викотила очі Валентина. — Погана, виходить?

— Ой, що ви... — згадав Олег.

Лагідно посміхнувшись, він випив залпом обидві чашечки і вискочив із кабінету, залишивши здивовану медсестру на самоті.

У вісімнадцятій палаті, як завжди, відбувалося щось неординарне. Біля хворого, що лежав на функціональному ліжку, товклося кілька медсестер. Ногу його вже встановили на шину Белера і накрили пелюшкою, на якій одразу проступила червона пляма. Маша, наклавши хворому на руку джгута, марно намагалася влучити у вену. Охоронці, вже інші, в чистих уніформах, сиділи на вході до палати.

— Ну, що там? — запитав Беженар.

— Абсолютно... — розвела медсестра руками. — Не можу вколоти. Наче й вени є, а не можу.

— То кличте із реанімації ще когось — вони ж там такі аси. Може, знайдуть?

Маша побігла до реанімації, а Беженар сам протиснувся поміж койок і почав вивчати внутрішню поверхню рук хворого. Потім перейшов оглядати здорову ногу. Ліда стояла трохи далі, намагаючись не заважати у цій тісноті.

— Дійсно, — розчаровано промовив лікар. — Скільки часу ви вже колетеся?

— Та робіть так, доктор, може, витримаю... — замість відповіді махнув рукою пацієнт.

— Може — нас не влаштовує. Я запитав: скільки ви колетеся?

— Давно...

— Воно й видно.

Щур увійшов до палати в супроводі Наталі. Обоє здивовано глянули на сторожів із автоматами та в бронежилетах.

— Наркоман зі стажем, — сказав Беженар. — Усі підшкірні вени на руках, ногах облітеровані — немає куди вколотися. Відкритий перелом, привезли у шоку. Потрібно хірургічно обробку робити, та й витяжку, а я його зачепити боюся. Відкапати його би хоч зо дві-три години. Може, твої дівчата спробують? Чи, може, під— ключичку поставиш?

— Гм-м... Та я боюся такому підключичну робити... Що там, Наталю?

Усі спроби навіть такого аса, як Наталя, закінчувалися поразкою.

— Дайте, я сам вколю... — стогнав хворий.

— Так венесекцію зробіть, — порадив Щур.

— А де? Вени ж непрохідні. А йти на глибоку — так само операційна травма.

— Дайте, я сам... — знову почав хворий.

— Що — ти сам?! Ти сам уже доколовся...

— Я вколю сам — усе, що потрібно...

Обоє охоронців насторожилися, бачачи, до чого йде.

— Ну, дайте, я сам вколю, — знову подав голос травмований. — Які ж ви...

— Що ти вколеш? — скипів Беженар. — Тут медсестри не можуть...

— А як же я у камері вколов?

— І дійсно, як він у камері вколов? — зацікавлено повторив Щур.

— Сюди, — пацієнт підняв руку, вказуючи під пахву.

— Куди це... — не зрозумів Беженар.

— В аксилярну вену... — припустив Щур. — Неможливо. Навіть Наталя не попаде. А сам собі...

На шкірі під пахвою дійсно виднівся слід ін'єкції.

— Та я коловся так, ще до зони, — наполягав хворий, — коли на руках місця не стало. Потім лікували насильно, а сьогодні як спробував — одразу попав.

— Маячня, — сказав Щур, — неможливо. Проте як хочете. Нехай пробує, може, гірше не буде.

Беженар невпевнено знизав плечима і озирнувся на охоронців.

— Ми що... — розвів руками старший. — Потім на себе нарікайте. Звідки я знаю, що він викине? Ви би бачили, як він утікав...

— Ну, з відкритим переломом ноги він нікуди не втече, припустимо...

— Ну, гаразд, — наважився Беженар, — вколовся ж він у камері якось.

— Еге, вколов під шкіру — і все, —