Юрій Романович Іздрик - Флешка-2GB

бар'єром у спробах маніпулювати достатньо значними кількісними категоріями, бодай же такими намацальними, як число можливих розв'язок шахової партії.

Однак сучасні комп'ютери, не маючи й крихти притаманних людині й важливих для гри здатностей до імпровізації та інтуїції, вже виступають як цілком успішні партнери-ґросмейстери. А кількість одиниць інформації, що знаходиться нині в операбельному віртуальному просторі, цілком співрозмірна з кількістю об'єктів принаймні у видимій частині Всесвіту. Це дає шанси для створення моделей (моделей будь-чого реального) небаченої раніше точності, з майже несуттєвими похибками апроксимації. Навіть на домашньому комп'ютері з кількасотгігабайтним хардом і двійком гіг оперативки можна вповні коректно перевіряти на істинність, скажімо, теорію Великого Вибуху.

Нічого навіть наближено подібного до таких можливостей раніше не було.

Ознака друга

Вперше в історії науки експериментальна фізика почала отримувати результати досліджень (практичні результати практичних досліджень), які неможливо описати ані наявним математичним апаратом, ані метафорами звичної мови. Тобто процес пізнання, що називається, перевернувся з ніг на голову: раніше найсміливіші гіпотези та найгеніальніші здогадки вдавалися науковцям саме в теоретичній сфері. Так, внутрішня логіка алгебри дозволяла виводити формули, з яких випливало, припустімо, що мусить існувати якесь іще невідоме нам явище, інакше довелося би піддати сумніву весь тисячолітній математичний досвід. Такою, для прикладу, була й славнозвісна Ейнштайнова Е=mc2. її істинність продовжують дослідним шляхом доводити й до сьогодні. Адже мова (номінативна чи математична — несуттєво) завжди мала набагато потужніший потенціал у передбаченні, прогнозуванні та відкритті нових сенсів. І якщо нині мова втрачає пріоритет в інструментарії першовідкривачів, то це нехай і погана, але сенсаційна новина. Упослідження теорії практикою особисто мені здається знаком куди зловіснішим, аніж якась там зірка Полин.

Ознака третя

Добряче відцензурована інформація, котра потрапляє в медії із секретних лабораторій, свідчить про те, що сучасні технології (частину з них називають нанотехнологіями) все частіше використовують іманентні властивості матерії, систематизуючи і коригуючи їх, замість створювати штучні, рукотворні технологічні об'єкти. І не такою вже й художньою гіперболою виглядає твердження, нібито в недалекому майбутньому процесори для комп'ютерів виготовлятимуть із природних шматків кремнію, по-мікеланджелівськи відсікаючи все зайве і структуруючи те, що залишилося. Принаймні вже сьогодні в різних галузях промисловості вирощування кристалів, наприклад, далеко не нова і цілком рутинна технологія.

Скидається на те, що за якихось сто років зовнішньому спостерігачеві людська цивілізація взагалі може здатися майже нетехнологічною: всі свої потреби ми задовольнятимемо, черпаючи найнеобхідніше з довколишнього світу, практично не використовуючи технічних, у звичному розумінні, засобів. Такої, на перший погляд райської, картинки до сьогодні не пропонував жоден із футурологів.

Ознаки четверта і наступні

Всі згадані тут речі, попри позірну неподібність, мають одну спільну рису: вони свідчать про наближення людини до табуйованих сфер пізнання. Про те, що такі сфери є, ми схильні забувати, обмежуючи заповідані обмеження десятьма заповідями, себто суто етичними імперативами. При цьому ми не беремо до уваги, що моральний закон, власне, і виник як реакція на зірваний і надкушений едемський плід — яблуко пізнання. Саме реакція, а не кара Божа. Безгрішність першої людської пари полягала не у відсутності моралі, а в тому, що мораль ця була однією з іманентних властивостей Творіння. Яблуко ж пізнання виявилося овочем моралі суспільної — святенництва, фальшивої цноти і комплексів провини. Однак це був вільний вибір Адама з Євою, та й не в цьому суть. Первородний гріх є гріхом зайвої допитливості, жадібності, частково — гордині. Але також гріхом дитячої цікавості. «Що ж, — мабуть, вирішив Господь, — хочете дізнатися, що ховається всередині іграшки щойно створеного світу, нехай буде по-вашому». Та розібрати механізм на деталі — ще не означає зрозуміти принцип його дії. А принцип, як і Задум, незбагненні. Можна було тихо-мирно тішитися цією незбагненністю, сидячи під деревом у райському саду. Наші предки вирішили по-іншому. Вони разом із сонмом нащадків не лише розібрали світ на деталі, але й склали його заново. Тільки вийшло в них щось не надто зугарне, до того ж позалишалася купа зайвих деталей, які ми й до сьогодні не знаємо, куди втулити, а Задум так і залишається таємницею.

Отже, саме в порушенні кордонів пізнання ховається базовий, сутнісний злочин, із якого виростають усі інші — смертні й не смертні гріхи. Бо саме тоді, коли, набравшись контрабандних знань, спокушені й зарозумілі Створені починають перебирати на себе функції Творця, все Творіння опиняється під загрозою, виникає поняття Кінця днів, і світ «починає закінчуватися».

Закінчення без кінця

Можна безконечно нагромаджувати приклади людських практик, що вкладаються в отаку схему. Однак сенсу в цьому небагато. Звісно, клонувати живі створіння — аморально. Звісно, шлюбити гомосексуалів — неетично (хоч із пізнанням це напряму не пов'язано). Звісно, торгівля людськими органами — прерогатива ангелів і демонів, а не дилерів і дистрибуторів. Але справа не в тому. Секуляризація, як і булгаковська «розруха», починається в головах. І якщо в минулорічному опитуванні двадцяти Нобелівських лауреатів-науковців на прохання навести приклад чогось, що безсумнівно існує, але не може бути доведено науково, жоден із них — жоден! — не згадав про існування Бога, то що можна закинути посполитому загалу… Нічого. Власне кажучи, це й не входило в мої плани. Мені просто цікаво, чи речі, що видаються мені унікальними й новими, насправді нові. Чи я помиляюся, як помилялися до мене безліч інших дилетантів?

Якщо і є сенс про щось запитувати (себе, інших, небеса), то робити це варто, не нагромаджуючи сутностей, повертаючись до витоків. Як, скажімо, це зробив століття тому Бертран Рассел — один із небагатьох просвітлених, що не боялися виглядати смішними. Я боюся. Тому замість запитувати самому, прикриюся Расселовою цитатою: «Чи ділиться світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух, і що таке матерія? […] Чи має всесвіт якусь ціль або цілісність? Чи еволюціонує він, наближаючись до якоїсь мети? Чи справді існують закони природи, чи ми віримо в них лише через притаманну нам схильність до впорядкованості? […] Чи існують одухотворений і ниций способи життя, чи всі життєві форми рівноцінні і суть — марнота? Чи потрібно добру бути вічним, аби заслуговувати високої оцінки, чи добра слід прагнути, навіть якщо світ невідворотно рухається до загибелі?»

І — додам від себе — чи варто вишуковувати есхатологічні ознаки в житті людства, якщо твоє особисте життя однозначно закінчиться, а час твоєї смерті уже більш-менш відомий (можлива похибка — плюс-мінус десять років)? Мабуть, таки не варто. А позаяк відведений мені термін потриває, імовірно, 2–3 десятиліття, я ще цілком можу встигнути пережити