Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

— Еге ж, хлопці, справжній чіанук, — мовив він.

Робітники, здебільшого мовчки, поприбирали інструмент. Недороблені помпи поскладали в ящики. Тісним гуртом, хто перемовляючись, хто мовчки, а хто й щось мугикаючи собі під ніс, вони подалися до вмивальні.

Знадвору долинув індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Скріпс О'Нейл стояв перед македонською школою і дивився на освітлені вікна. Надворі було темно, йшов сніг. Він ішов так давно, що Скріпс уже й не міг пригадати відколи. Якийсь перехожий спинився й пильно поглянув на Скріпса. Та, зрештою, що йому було до того чоловіка? І він пішов собі далі.

Скріпс стояв посеред снігу й дивився на освітлені вікна школи. За тими вікнами люди чогось навчалися. Вони працювали до пізнього вечора, і хлопці змагалися з дівчатами в цьому прагненні до науки, в цій жадобі знань, що захоплювала тоді Америку. І його дочка, маленька Прусі, дівчинка, що свого часу обійшлась йому в сімдесят п'ять доларів — за рахунками лікарів — теж була там, опановувала науку. Скріпс відчув гордість. Йому самому вчитися було запізно, але там, за тими вікнами, день у день і вечір у вечір навчалася його Прусі. Вона таки молодець дівчинка.

Скріпс подався додому. Будиночок його був невеликий, та Скріпсова жінка більшого й не хотіла.

— Скріпсе, — не раз казала вона, коли вони вдвох випивала — мені не потрібен палац. Усе, що мені потрібно, — це ся-кий-такий захисток від вітру.

Скріпс піймав її на слові. І тепер, ідучи пізно ввечері додому й побачивши крізь сніг світло у власній домівці, тішився тим, що таки піймав. Це куди краще, ніж іти додому в палац. Він, Скріпс, не з тих, кому потрібні палаци.

Він відчинив двері свого будинку й переступив поріг. Якась невиразна думка весь час крутилась у нього в голові. Він намагався відігнати її геть, але марно. Як це написав отой поет, що з ним його приятель Гаррі Паркер запізнався якось у Детройті? Гаррі часто проказував ті рядки: «І розкоші, й палаци — усе мені знайоме. Та як ти… щось там… щось там… то най-любіше вдома». От тільки слів уже не пригадати. Не всі запам'яталися. А колись же він придумав був до цього віршика простеньку мелодію і навчив Люсі співати її. Ще тоді, як вони тільки побралися. Коли б йому повелося, він, Скріпс, міг би стати композитором, не гіршим за тих, чиї твори грає чікагський симфонічний оркестр. Ось він сьогодні попросить Люсі, щоб заспівала йому ту пісеньку. Тепер він більше не питиме. Це позбавляє його музикального слуху. Коли він п'яний, нічні гудки паровозів, що беруться на Бойн-Фоллзький узвіз, видаються йому прекраснішими за все, що написав отой Стравінський. Ось до чого доводить пияцтво. То справжнє зло. Він поїде в Париж. Як отой Елберт Сполдінг, що грає на скрипці.

Скріпс зайшов у дім.

— Люсі! — гукнув він. — Це я, Скріпс.

Атож, він ніколи більше не питиме. Досить уже тих ночей над залізницею. Може, Люсі потрібне нове хутряне пальто. Може, зрештою, їй уже захотілося в палац замість цього будинку. Бо жінкам ніколи не догодиш. А може бути й таке, що цей будинок і не захищає її од вітру. Ет, дурниці…

Скріпс засвітив сірник.

— Люсі! — гукнув він, і в голосі його забринів тупий розпач.

Точнісінько такий крик його приятель Уолт Сіммонс чув на Вандомській площі в Парижі, коли автобус наїхав на запряжного жеребця. У Парижі коней не холостили. Всі жеребці були некладені. І кобил там не тримали. Так було перед війною. Війна все те змінила.

— Люсі! — знову гукнув він. — Люсі!

Ніхто не озивався. Дім був порожній. І поки Скріпс стояв отак, довготелесий і худий, сам-один у власній безлюдній оселі, крізь снігову заметіль до його вух долинув здаля індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Скріпс подався геть із Манселони. Пішов звідти назавжди. Що він міг здобути в тому містечку? Анічогісінько. Робиш-робиш усе життя, а тоді раптом тобі отаке. Все, що призбирував роками, пішло за вітром. Розвіялося мов дим… Він вирушив до Чікаго шукати роботи. Чікаго — зовсім інша річ. Досить глянути на карту — воно ж бо лежить на самому краєчку озера Мічіган. Чікаго — місто з великим майбутнім. Це кожному дурневі зрозуміло. Він купить земельну ділянку в Лупі — великому торговельному й промисловому районі. Купить ту ділянку за невеликі гроші й міцно за неї триматиметься. Нехай хто спробує її від нього забрати. Тепер він знає, що й до чого.

Сам-один, простоволосий, із запорошеною снігом чуприною, Скріпс дибав залізничною колією. Такої холодної ночі він ще не пам'ятав. Раптом він нахилився, підйяв напівживу пташину, що замерзла на льоту й упала на колію, і засунув собі під сорочку, щоб зігріти. Пташина притулилася до його теплого тіла і вдячно дзьобнула Скріпса в груди.

— Мала бідолахо, — мовив Скріпс. — І тобі холодно.

На очі йому навернулися сльози.

— Ну й проклятущий вітер! — сказав Скріпс і знову рушив проти сніговію.

Вітер дув просто з Верхнього озера. Над головою гули телеграфні дроти. Серед темряви Скріпс побачив велике жовте око, що прямувало на нього. Громадисько паровоз наближався крізь заметіль. Скріпс відступив на узбіччя, даючи йому дорогу. Як це описав отой стариган Шекспір? «Де сила, там і право». Скріпс думав над цими словами, а тим часом поїзд сунув повз нього у сніговій темряві. Спершу проїхав паровоз. Скріпс побачив кочегара, що, зігнувшись, великою лопатою підкидав вугілля в розчинені дверцята топки. Машиніст був у захисних окулярах. Його обличчя осявали спалахи полум'я, що бурхало в топці. Машиніст… Його руки мали волю над тією машиною. Скріпсові пригадалися чікагські анархісти. Коли їх вішали, вони сказали: «Хоч ви сьогодні й узяли нас у зашморг, та все ж не ваша воля… зробити щось там таке… з нашими душами». На Уолдгеймському кладовищі, де їх поховано, стоїть пам'ятник — зовсім поруч з чікагським Парком розваг. В неділю батько завжди водив туди Скріпса. Пам'ятник увесь чорний, і на ньому стримить чорний ангел. Тоді Скріпс був іще зовсім малим хлоп'ям. Він часто питав батька: «Тату, коли ми вже ходимо в неділю дивитися на цих анархістів, то чому б заразом не покататися з гірки?» Батькова відповідь ніколи не задовольняла його. Він був тоді зовсім малим хлоп'ям у коротких штанцях. Батько його був відомий композитор, а мати — італійка, з Північної Італії. Дивні вони люди, ті північні італійці.

Скріпс стояв обіч колії, а в засніженій