Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Зійшовши з мосту, Розвіяр і Лукс ішли мовчки. Розвіяр бачив, як Лукс ворушить губами, хитає головою, ніби від чогось відмовляючись, і знай ловить рукою китичку хвоста, що все б’є по боках. Розвіяр знав, що Лукс скоро заговорить, і не помилився.

— Знаєш, що я оце зробив?

— Перейшов кордон. Як і збирався.

— Зрадив… покинув землю предків.

— Де тебе хотіли вбити. Без вини, між іншим.

Лукс зітхнув крізь зімкнуті зуби:

— Є ще одна… річ. Я раб.

— Чий? — Розвіяр усміхнувся.

— Твій.

Розвіяр ступив кілька кроків, тоді зупинився. Лукс дивився спідлоба, без усмішки.

— Поясни, — м’яко попросив Розвіяр. — Або визнай, що ляпнув дурницю.

Лукс похитав головою:

— Кожному, хто народився на чотирьох лапах, потрібен вершник.

— Ти вийшов за кордон своєї країни й своїх законів. Значить…

— Нагор, народжений, щоб ходити під сідлом, не може перестати бути рабом. Це сама природа.

— Отак? — Розвіяр почав хвилюватись невідомо чому. — А Ранок-Без-Похибки?

Лукс відпечатав пазуристу лапу в коричневій придорожній пилюці. Підняв. Подивився на лапу, тоді на відбиток.

— Ранок-Без-Похибки був маг. Так, він повстав проти законів і вбив вершника, свого брата. Але це нічого не змінило в його долі. Він знайшов собі нового господаря. Іншого вершника.

Розвіяр згадав володаря. Чорне волосся з ниточками сивини. Неуважний, проникливий погляд. «Мідний королю, Мідний королю…»

Він глибоко зітхнув, гамуючи раптовий дріж.

— Ми шукаємо собі вершників… навіть коли ми поза законом, — тихо сказав Лукс. — Ми хочемо, щоб вони за нас вирішували, робили наш вибір. Ти вирішив за мене… мені легше. Спасибі тобі. Дуже важко жити без вершника.

— Луксе, — Розвіяр охрип. — Ти сам вирішив. Це був твій вибір!

Звіруїн поглянув докірливо:

— Ні.

І пішов уперед, а Розвіяр, повагавшись, — за ним. Лукс опустив хвіст, і світла китичка креслила уривчастий слід у дорожній пилюці.

Дорога плавко підіймалась угору. На схилі гори показалися темні склепіння печер, перед найбільшим стирчала жердина із клаптем тканини, що майорів на ній.

— Пасовиська, — сказав Розвіяр, думаючи про інше. — Тут теж печірок пасуть.

Сідало сонце. Хмари на заході складались у янтарно-рожевий, хисткий палац.

— Як Мірте, — сказав Розвіяр. — Дуже схоже.

— Як що?

— Мірте, літаюче місто. Там живуть люди з золотим волоссям. Вони дуже мудрі й добрі і не вбивають навіть пацюків.

— От би потрапити туди, — сказав Лукс невпевнено.

Розвіяр здушено засміявся:

— Я теж часом думаю: от би потрапити туди.

— Їсти хочу. — Лукс пощулився. — Тут водяться ляскуни, як ти думаєш?

* * *

Після заходу сонця чорне каміння перестало грітись. Лукс розпалив багаття з сушняку й підсмажив здобич на рожні. Вийшло смачно. Розвіяр обгризав кістки, дивився в пригасле багаття і скоса позирав на Лукса.

— З голоду не помремо, — сказав звіруїн чомусь вибачливим голосом.

— Уже непогано, — Розвіяр кивнув. — Що ще ми можемо робити?

— Будь-що. Можемо найнятись охороняти що-небудь або кого-небудь. Я хороший боєць, а ти… Ти хороший стрілець?

— Некепський, — сказав Розвіяр. — Тільки вартівником я вже був. Набридло.

— Тоді чого ти хочеш?

Розвіяр помовчав. Якби він міг сказати словами, чого хоче.

— Велику бібліотеку, — сказав, потягуючись. — Щоб стіни її були завішані сітями павуків Ча — проти вільгості. І щоб розташовувалась ця бібліотека в найвищому будинку міста Мірте, і щоб співали струни, і на даху стояла день і ніч осідлана крилама — для мене… Або навіть крилатий візок. Ось чого я хочу.

Лукс якийсь час спантеличено мовчав.

— Еге, вигадувати ти митець, — сказав нарешті. — Тебе послухаєш — так і не знаєш потім, що й з вухами робити.

* * *

У селищі, куди привела їх дорога, жили не звичайні дикі пастухи, як оті, що постачали молоко та м’ясо печірок у замок володаря. Тут мешкали громадяни Імперії, переселені на кам’янисту околицю, до самого кордону, почасти з власної волі, почасти з наказу Імператора. Жили вони не в печерах і не в злиденних халупах, а в добротних будинках, змурованих із каменю, з великими пічками. Гостей, попри побоювання Розвіяра, зустріли привітно. Господар оселі, до якої вони постукали, склав перед пічкою гірку сушняку і з уклоном запросив Розвіяра розпалити в пічці вогонь.

— А… навіщо? — Розвіяр розгубився. Ніч обіцяла бути не холодною, а в камінному домі і поготів тепло, а палива в тутешніх краях вічно бракувало.

— Та як же, — здивувався хазяїн. — Традиція!

І розповів, що там, звідки він родом, кожного подорожника просять розікласти в печі вогонь. Кажуть, десь по дорогах ходить чоловік на ім’я Бродяча Іскра, або Пічник. В оселі, де він розпалить вогнище, завжди буде мир і щастя. А там, де він змурує пічку, народиться маг; слухаючи його, Розвіяр пригадав рядки у «Хроніках», що пояснювали походження Ранку-Без-Похибки: «…поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… змурував камінну пічку в оселі ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба…»

Лукс заснув на матраці, набитому сухим листям. А Розвіяр допізна розпитував доброго хазяїна про землі, де той жив давніше, і все намагався дізнатись що-небудь про ліси, де на випалених ділянках селяни вирощують злаки, де в достатку водяться білки з вогненно-рудими хвостами, де в гущавині лісу колихається павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками.

Хазяїн слухав, розтуливши рота, високо піднявши кущасті брови. Ліси, сказав він, в Імперії звичайна річ: у Лісовому краю, і на живих землях, і навіть у Безземеллі де-не-де ростуть. Але про такі, як Розвіяр розповідає, він, хазяїн, перше ніколи не чув. Можливо, це не в Імперії зовсім, а десь на околиці?

Можливо, погодився Розвіяр.

Тоді на відповідь хазяїн розповів йому таку історію: усі землеписні карти всього світу зібрано в Столиці, у палаці Імператора. Тільки Імператор, зажадавши дізнатись невідоме, ляскає пальцями з перламутровими нігтями — ось так, — і йому в ту ж мить підносять карту, де хитаються під вітром ліси, курять дороги, співають мандрівні музики, тому що ця карта жива і точно показує, що і як робиться у світі. Імператор може знати, що ми тепер із тобою розмовляємо, — для цього йому досить нахилитись і наблизити до карти своє всевидюще око. А якщо він розгнівається на яку-небудь провінцію, то просто посипле це місце на карті сіллю. І там стануться неврожай і лиха, і так буде, поки Імператор не зглянеться.

Розвіяр пішов спати, уражений величчю Імперії. Але снились йому не Імператор у високих покоях і не карти, посипані сіллю. Він бачив світлячків у високих кронах і білок, що котяться по землі рудою хвилею.

Розділ сьомий

Вони йшли від селища до селища, живучи з полювання. Людей на дорогах усе більшало, усе частішали