Володимир Костянтинович Пузій - Магус

що не рекомендує нам шукати сліди магуса і його супутників: мовляв, вони нічим не загрожують добробуту міста; сам Барабанщик сприяти нам у пошуках магуса не буде, більше того, із тону його послання ясно, що такий пошук буде ним украй несхвально сприйнятий. Пам’ятаючи про Ваші вказівки стосовно співпраці із Барабанщиком, ми вважаємо за краще ці пошуки припинити. (Тим паче, на мій скромний погляд, магус і бастарди дійсно нічим не загрожують Раді. Навіть якщо у Л. з’явиться можливість пред’явити одного зі своїх незаконних синів і проголосити його спадкоємцем, знайти докази цього батьківства буде дуже проблематично, а то й узагалі неможливо. Єдиний побічний доказ — портрет Рінальдо Цинікуллі — був вивезений магусом.)

Що ж до суду над Г., вважаю найдоцільнішим виправдати його, нагородивши вище згаданим діагнозом — т. ч. з нього не створять чергового „святого страждальця“, а прізвище Ц. буде висміяне, що лише сприятиме якнайшвидшому поваленню тиранії…»

3

Із судейського висновку по справі щодо замаху на життя месера Оберто, законника, здійсненим синьйором Граціадіо Цинікуллі:

«…на підставі відсутності позивача, хоча й за наявності багатьох свідків…»

«…визнати неосудним, і, отже, нездатним відповідати за свої вчинки, і віддати під опікунство батькові його, синьйору Леандро Цинікуллі, із зобов’язанням останнього піклуватися про фізичне і — по можливості — душевне здоров’я хворого, тримати того під домашнім арештом і ретельно дотримуватися рекомендацій лікарів…»

4

Я тоді не знав, чого шукає брат Вільгельм, правду кажучи — не знаю і тепер. Припускаю, що і сам він того не знав, а керований був єдиною пристрастю — до істини, і страждав від єдиного побоювання — невідступного, як я бачив, — що істина не те, чим здається у цю мить.

Умберто Еко. Ім’я троянди

У монастирському садочку — тихо і порожньо. Полудень поступово стікає медовими променями, наливається передспаденевою глибиною — але двох законників, здається, плин часу мало тривожить. У них зараз є справи важливіші.

— То це твоє остаточне рішення, — не запитує — підсумовує широкоплечий чолов’яга, повадками і поглядом схожий на дебелого, бувалого у бувальцях вовка. Сказавши це, він замовкає і якийсь час дивиться вдалечінь, перетворившись на подобу статуї: жодного поруху думки, ані тіні почуттів не відбивається на його обличчі.

Оберто покірливо чекає, стоячи позаду і неуважно вивчаючи мереживо зборок на одежі падре Тімотео.

— Чому? — тихо запитує наставник. — Будь ласкавий, поясни.

Оберто схиляє голову:

— Я втратив віру, отче.

— Ти не віруєш більше у Господа нашого?!..

— Я більше не вірю в те, що все вирішується зверненням до законів. Справедливість… це не просто покарання винних. Непогрішимих немає чи майже немає, а ступінь провини кожного… хто здатен визначити його, крім Творця? Я не вважаю себе таким, що має право судити. Карати — тим паче.

— Он воно як, — не обертаючись, каже падре Тімотео. — Ти піддав сумнівам чистоту рук і помислів братів своїх.

— Ні, отче. Це ж я йду, я. І сумніваюся я тільки в самому собі.

— Не тільки, — суворо виправляє його наставник. — Ти піддав сумнівам своїх учителів, бо це вони довірили тобі бути законником, мечем караючим у руці Його! — голос падре гучнішає, на останніх словах він уже гримить, сповнений гнівом і гіркотою. — Ти піддав сумнівам усіх нас, хто щодня і щоночі — щогодини! — стоїть на сторожі порядку. Нагадаю, якщо дні, проведені поза мурами обителі, вивітрили це із твоєї пам’яті: наш обов’язок — піклуватися не про прості порушення закону, але про злочини, скоєні із застосуванням надприродних властивостей, якими Господь наш позначає лише небагатьох, на знак прихильності Своєї або ж як випробування. І коли позначений даром обертає його на шкоду — тим самим коїться злочин набагато гірший, ніж звичайні. І що ж, на твою думку, це несправедливо — карати таких очевидних злочинців?

— У переважній більшості — справедливо, однак…

Наставник нарешті обертається — плавно, всім корпусом, наче вовк, що почув вдалині хрускіт гілки під чиєюсь ногою.

— Ти ж зустрів в Альяссо воскресників, так?

— Зустрів, отче.

— Чи говорив ти з ними на теми хаосу і порядку? Обговорював питання стабільності світу?

— Отче…

— То чому ж ти сумніваєшся в тому, що підтримання стабільності і порядку, — благо?! Хіба кожен непокараний злочинець, кожен злочин, який залишився безкарним, не збільшують частку хаотичності, хіба не додають вони розбрату в соціум і у світ?! Тим паче — злочини, які з більшою вірогідністю сприяють виникненню хаосу і горестей. — Падре Тімотео презирливо знизує плечима: — Ти нагадуєш мені новіція, якому в дитинстві на голову наступив віслюк. Інакше чому б я повторював зараз прописні істини, відомі навіть наймолодшому із законників?

— Я пам’ятаю кожну із них, отче. Вони мудрі, ці істини, вони глибокі. Але глибина їхня має межу, мудрість — умоглядна, а життя… життя, отче, рано чи пізно доводить, що вони не універсальні. І коли змушений обирати… Ви знаєте, отче, я був старанним учнем, я осягав «принцип серця» з дитинства, завжди дотримувався його, і жодного разу досі він не підводив мене.

— То в чому ж справа? — суворо запитує наставник.

— В Альяссо я теж дотримувався цього принципу. І дотримуюся дотепер, отче. Там я мусив зробити вибір між законом і справедливістю, знаючи, що жодне із рішень не буде довершеним. Я обрав.

— Твоє серце підказало тобі саме цей шлях?

— Так.

Падре Тімотео знову відвертається і дивиться У сад.

— Розкажи мені ще раз про те, що сталося в Альяссо, — несподівано наказує він.

Оберто із належною сумирністю повторює всю історію — звичайно, її скорочений, офіційний варіант, в якому Марія померла, викинувшись за борт «Цирцеї», а обидвоє близнюки виявилися звичайнісінькими дітьми, сиротами, чию долю змушений був влаштовувати сам Оберто.

— Одне маля взяв на виховання Фантин, другого я віддав до сім’ї парубка, у порядності якого я впевнений. На жаль, довелося поспішати, я порозпитував і…

— Чому ти не привіз дітей сюди? Тому що розчарувався в наших постулатах?

Оберто мовчить, схиливши голову.

— Гаразд, нехай так. Однак навіщо було віддавати друге дитя до рук якоїсь невідомої людини… до речі, як її звали?

— Забув, отче, — розводить руками магус. — А віддати довелося, бо морська мандрівка не пішла на користь малюкові.

Оберто не лукавить. Він дійсно не знає імені людини, якій довірив другого близнюка. Історія, яку він розповів, узагалі майже повністю правдива.

Якщо не брати до уваги те, про що він промовчав.

І того, що мотиви його вчинків були трохи іншими.

5

…Фантин залишив корабель задовго до того, як «Святий Петро» прибув до Ромми — під час непередбаченої зупинки поряд із якимось безіменним (принаймні, Оберто назви на запам’ятав) селищем. Абсолютно несподівано виявилося, що вся свіжа