Людмила Петрівна Іванцова - Живі книги

вони з Русланою не стали, існували ніби паралельно навіть при тому, що жили спільно, разом їли і, звісно, спали в одному ліжку. Ніби якась прозора плівка завжди залишалася між ними, не даючи повноти відчуттів, але при цьому вберігаючи від зайвих енерговитрат: кожен робив своє і при цьому тримав у полі зору іншого. Щось подібне до ефекту презерватива – заради безпеки доводиться чимось жертвувати. Так у них повелося.

Але чому після її смерті Віктора майже два роки не полишає почуття провини? Він раптом усвідомив, що ця жінка, з якою він прожив майже чверть століття, яка народила йому сина, не схотіла боротися за життя, бо саме він за ці роки так і не зробив її щасливою. Кудись ішов, чогось прагнув і добивався, формував себе як спеціаліста й особистість, а вона була поруч, як повітря, якого не помічаєш. Хоча, «повітря» – то заголосно сказано. Якби так, то він би давно без неї загнувся. Це вже патетика. Без повітря не живуть. Вона була середовищем, у якому він існував. Зростав, мужнів і… І от… Просто йому було так зручно. Він і не замислювався ніколи, чи вона щаслива поруч. А вона ніколи не заводила про це мови. А потім здалася. Сина викликали з Канади за тиждень до її смерті, вони ще встигли поговорити. Але здавалося, що і ця зустріч уже не викликала в Руслані емоцій. Вона мужньо і втомлено терпіла свої муки, стримано очікуючи, що вони скоро скінчаться. Ні за що не дорікнула, не переймалася, як вони будуть далі без неї. Ніби цілковито усвідомлювала, що не пропадуть.

І тільки після того, як вона відійшла, Віктор почав копатися в минулому й переосмислювати те, що сталося, і свою роль у цьому. Можливо, це навіть було не по-чоловічому – озиратися назад і перебирати причини й наслідки, але відтоді він постійно відчував якусь власну неповноцінність, ущербність, адже у п’ятдесят років ти нарешті розумієш, що вдруге життя не прожити, не переписати з чернетки на чистовик – що зроблено, те зроблено. Лишився якийсь хвостик життя, у кого більший, у кого менший, але мало хто у п’ятдесят планує звікувати ще стільки, та щоб з енергією молодих років.

Ні, сказати, що він нестерпно страждав, було б неправдою. Не міг забути очі дружини, яка здалася, бо вважала, що їй не було заради чого жити. І через темні скельця своїх окулярів практично з першої зустрічі він побачив в очах Амалії той самий вираз. Навіть тоді, коли вона докладала зусиль, щоби ввімкнутися в життя, підживлювалася чужими історіями, заповнюючи ними порожнечу власного існування. Він це впізнав, як упізнають аромат знайомих парфумів або ліків. Як, проїжджаючи через промзону Подолу, він за кілька кварталів від фармацевтичного заводу відчуває запах серцевих крапель… У ньому оселилася тривожна небайдужість до цієї жінки, за грою якої він нишком спостерігав. Але ще не знав, чим може зарадити. Здавалося, будь-що могло стати останньою краплею, яка потягла б Амалію в прірву, і та байдуже полетіла би вниз. Сьогоднішній день приніс підтвердження його здогадкам. Женька так і сказала: «Який лікоть?! Людина жити не хотіла!» Таки щастя, що доля вчора звела їх утрьох у тій кав’ярні! І що зараз вона згодилася допомагати…

«Кілометр. На сьогодні досить», – констатував подумки Віктор, зняв з обличчя маску з трубкою і вхопився за блискучий поручень сходинок.

Що робити далі, як повестися, він не знав. Але відчував, що не може дозволити ще й цій жінці просто так піти за край, хоч він їй і ніхто.

34

– Женю, де ти пропала? То скидаєш виклик, то взагалі не відповідаєш на дзвінки… Я вже хвилююся! Ти вдома? Ми ж наче збиралися побачитися сьогодні?

– Ой, Іллюхо, скільки запитань… Надто багато тексту! Ти як почуваєшся? Не погіршало тобі?

– Жень, усе ок, я ж про тебе питаю, а ти про мене! Так ми ні до чого не домовимося. То мені підійти? Ти де?

– Я йду додому. Уже майже дійшла. Але втомлена, геть без сил. І завтра зранку на роботу. Вибач, у мене був скажений день… Я поповзу спати. Завтра побачимося, ага?

Женька звернула до під’їзду й раптом біля самого вуха почула:

– Ага!

Дівчина зойкнула й відскочила, мало не впустивши мобільний.

– Ну, ти даєш, чортяко! Нічого собі жарти! Хіба можна так лякати? І давно ти тут стовбичиш? Мало тобі накостиляли позавчора?!

– Та ні, хвилин із двадцять, – усміхнувся Ілля й підхопив її на руки.

– Ой, постав! Постав на місце! Тобі ж не можна!

– Чому це? У мене ж руки не переламані! – засміявся Ілля і нахилився до Женьчиного обличчя, шукаючи губами її губи.

– Тьху! Цього лише бракувало! – махнула вільною рукою дівчина, міцно тримаючи свою робочу сумку в іншій.

Вона ще хотіла прочитати для порядку лекцію про правила поведінки хворих із забоями голови, але Ілля не збирався нічого слухати. Він закружляв із Женькою на руках, потім гепнувся на лавку, всадовив дівчину собі на коліна, і довгий поцілунок скріпив їхню зустріч. Вона не опиралася, хоч і не дуже їй подобалося цілуватися на лавочках перед вікнами. Але перенасичений подіями день добігав кінця, а вона просто не мала сил чинити опір і щось міняти. Їй було затишно з ним, тихо, тепло, спокійно й безпечно.

У голові промайнула думка про Амалію: як шкода, що життя так її обпекло… Навряд чи вона тепер зможе комусь вірити «на всі сто».

Їхнє побачення було коротким. На довгі гули треба мати сили…

Здається, Женька почала засинати ще до того, як її щока торкнулася подушки. Перед очима пропливали то жінки, яким вона робила манікюр, то мама із заплаканими добрими очима, то Віктор у темних окулярах, який розмахує своєю хитрою паличкою, мов диригент, а то й Амалія кружляла у вальсі з кішкою на руках, а по щоках котилися сльози…

«Щось забагато сліз на день», – прошурхотіло в голові. Раптом картинка змінилася, і дівчина просвітліла. Ніби сторонній спостерігач, вона побачила, як Амалія пише під диктовку на аркуші паперу, що в найближчий тиждень обіцяє не накладати на себе руки. Далі картинка зникла, дихання дівчини стало рівним і спокійним, а ведмедик, якого вона притисла до себе, задоволено всміхався.

Хоч і боялася Женька залишати Амалію на самоті, але пішла спати додому, тобто додому до Ольги Яківни. Таки та «розписка», той так мало значущий папірець її заспокоїв. Також вона серйозно пояснила, що її бачили й запам’ятали сусідські